І довго шукав я живущої води
Володимир Свідзінський
І довго шукав я живущої води,
Аж повісила мені дуплината верба:
“Живої води нема на землі,
А як зугарний дійти, поспитай у сонця”.
І я знайшов неходжені дороги,
Передався за гори з голубими верхами
І вийшов на долину, де з кожної скелі,
З кожного каменя журкотіло світло.
Там бавилися молоді веселки,
Єднаючи семиполум’яним поясом
Праві руки, піднесені вгору.
Осторонь лежав кострубатий грім,
Схожий на викорчуваний зглибока пень.
Мужні грози нахилялися, як женці,
В’яжучи перевеслами жмутки блискавиць.
Із-за дерева випорснув побігущий дощ
І оббризкав мене з золотої лійки.
Сніг лежав, пухнастий, як росомаха,
Ліниво витягши дебелі лапи.
Я пройшов недалеко – він не звів голови.
На придолинку, в саду, я побачив сонце,
В одежі, синішій від стиглої ожини,
Сонце спочивало на білому камені,
Серед заростів ласкавої сон-трави.
Я сказав несміливо: “Сонце, сонце!
Уділи мені живущої води,
Бо моя подруга стала землею,
І я не знаю, як її оживити”.
Сонце подумало й відказало сумно:
“Живої води нема на землі,
Та нема ж її і в великому світі.
Я само посилаю дітей своїх
По живущу воду в глибокі неба,
Вони розійшлись, і ніхто не вернувся,
Тільки гроби їх світліють на темряві.
Уже ж бо і не в початку цвітіння,
Уже й мені не великий час красувати.
Тепер жовтію, далі зчевонію,
А тоді умру, і стане тихо в світі.
Вернися ж додому, не шукай пусто,
Милої дружини не сподійся оживити”.
Сонце замовкло – і все засмутилось.
Мужні грози похилили голови,
Веселий дощ зронив свою лійку,
Лінивий сніг зітхнув і зажмурив очі,
В невідущі веселки збилися на галяві,
Як рій наполоханих голубок.
Про вірш
Метафізична елегія-притча про безнадійний пошук живої води заради воскресіння померлої коханої, де сонце відкриває герою трагічну неминучість вселенського згасання. Настрій сповнений тихої скорботи, стоїчної покори перед законами буття та примирення з космічною ентропією.
Історія
Вірш належить до зрілого періоду творчості Володимира Свідзінського 1930-х років, коли поет жив у внутрішній еміграції в підрадянському Харкові, працюючи коректором і перебуваючи під постійною загрозою репресій. Твір увійшов до рукописного корпусу неопублікованих за життя віршів, збережених завдяки доньці Мирославі та приятелям поета.
Біографічним імпульсом стала невгамовна скорбота через смерть дружини Зінаїди Сулковської, яка померла 1933 року. Утрата коханої жінки стала наскрізною раною пізньої лірики Свідзінського, трансформувавшись із конкретно-побутового болю у фундаментальний екзистенційний мотив незворотності смерті й пам'яті серця.
Форма
Твір написано вишуканим вільним віршем (верлібром) із глибокою внутрішньою інтонаційно-ритмічною структурою та чергуванням дактилічних і хореїчних клаузул, характерних для українських народних голосінь і дум. Плин оповіді позбавлений зовнішнього римування, проте спирається на гармонійний звукопис (перегуки глухих шиплячих та м'яких сонорних) і приховані синтаксичні паралелізми.
Композиція побудована за канонами чарівної казки та міфологічного сходження (квесту): звернення до віщої дуплинатої верби, перехід через межу долин, зустріч із персоніфікованими силами природи (громи, блискавиці, дощ, сніг) та розгорнутий філософський діалог із персоніфікованим сонцем у ролі верховного деміурга.
Як читати
Центральний образ живої води, запозичений з архаїчного фольклору, зазнає у Свідзінського трагічної деміфологізації: її не існує не лише у світі живих, а й у всьому космічному просторі. Верба як медіатор потойбіччя та сонце як вища інстанція світла лише стверджують остаточність межі між живим і неживим («моя подруга стала землею»).
Особливої ваги набуває пантеїстичний макрокосм: явища природи олюднені через селянську й природну пластику (грози в’яжуть перевеслами блискавиці, як женці; сніг спочиває, мов лапата росомаха; грім нагадує викорчуваний пень). Водночас образ самого сонця трагічно смертний: воно вже перебуває на схилі віку, передчуваючи власне згасання, відтак особиста драма втрати коханої вбудовується у всеохопний цикл ентропії всесвіту.
Філософський підтекст твору репрезентує східно-християнський і стоїчний спокій: подорож у пошуках дива завершується не відчаєм бунту, а проникливим осягненням незворотності законів буття, коли єдиною відповіддю на небуття стає мовчазна пам'ять і повернення додому.
Теми: екзистенційний пошук · біль утрати · міфопоетика · смерть і безсмертя · космічна самотність · пантеїзм