Із огневого джерела,
Розкритого в небеснім полі,
Ви пили, древа лісові,
І довго потім у неволі
Томились промені живі.
Але палаючим ключем
Я розімкнув темницю їх,
І от давно погаслим днем
Позолотився мертвий сніг.
Так ти на мене вієш чаром
І радістю тії весни,
Коли мов сонячним пожаром
Юнацькі обнялися сни,
І вихор буйно-золотий
Промчався по душі моїй,
І в тій тривозі чарівній
Запломенився світач твій.
Просвітлена медитативно-екстатична мініатюра про преображення душі світлом кохання і спогаду, де метафізична енергія природи долає зимове заціпеніння та холод смерті.
Вірш входить до корпусу інтимно-філософської лірики Свідзінського, у якій спогад про кохання («світач твій») виступає рятівним джерелом духовної наснаги. Значна частина таких творів звернена до пам'яті передчасно померлої дружини Зінаїди Сулковської, чий образ у герметичному світі поета перетворився на світле духовне божество, здатне розтопити кригу скорботи.
У поетичному всесвіті Свідзінського вогонь і світло — не деструктивні стихії, а сакральні субстанції буття, сховані в надрах речей (у деревах, у снігах, у потаємних сховищах пам'яті). Твір репрезентує натурфілософський стоїцизм поета, який протиставляє замерзанню світу невгасиме сонячне тепло внутрішнього переживання.
Твір витримано в класичному чотиристопному ямбі з чергуванням пірихіїв, що надає звучанню урочистості та внутрішньої зосередженості. Строфіка — дві восьмирядкові строфи (октави) із перехресним римуванням (АбАбВгВг / ДеДеЖзЖз).
Звукова організація насичена відкритими голосними («о», «е», «а») та сонорними приголосними («л», «р», «н»), що створюють ефект сяйва, розгортання та переможного спалаху полум'я крізь крижану німоту.
Поезія будується на паралелізмі космічно-природного та інтимно-психологічного планів. У першій строфі розгортається натурфілософський міф: лісові дерева влітку насичуються сонячним світлом з небесного «огневого джерела», консервуючи його всередині себе як у темниці; поет, спалюючи дерево («палаючим ключем»), вивільняє первісний вогонь, і цей «давно згаслий день» золотить мертвий зимовий сніг.
У другій строфі ця метафора розкривається в людському вимірі: спогад про юнацьку весну, осяяний «світачем» коханої, здатен розбити темряву душевного заціпеніння. Образи «буйно-золотого вихору», «сонячного пожару» та «чарівної тривоги» символізують животворний діонісійський порив, що повертає ліричному «я» здатність бачити красу буття попри холод навколишнього світу.
Теми: преображення світлом · інтимна пам'ять · натурфілософія · перемога над смертю · вогонь як першоелемент · юнацьке кохання