Кощаво гримлять трамваї,
Ніби падають з висоти,
Огнів — як листя у гаї,
Свічниками горять мости.
Я хвилююсь, ніяк не звикну
До ніжної темряви, до весни.
По садах золотіють вікна,
Як під папороттю світуни [1].
І я сам ходжу, мов у лісі,
Ніде не жданий, нічий.
У глибокім вікні, при завісі,
Тінь виноградних очей.
Чи зустріну тебе, не знаю.
І не відаю навіть, хто ти.
Як Іван-царевич, шукаю
Нерозлюбленої красоти.
_____________________
[1] – Світуни — світлячки.
Витончена урбаністично-романтична мініатюра про відчуження чутливої душі у вечірньому весняному місті. За крізь мерехтливе світло вікон і кощавий гуркіт індустріальних вулиць ліричний герой, немов казковий мандрівник, вирушає на пошуки ідеальної незнайомки та вічної краси.
Твір постає показовим зразком урбаністичної лірики Свідзінського, яка є рідкісною, але надзвичайно самобутньою гранню його спадщини. Вірш відображає реалії Харкова 1920-х — 1930-х років, коли традиційний міський ландшафт стрімко заповнювався електричними вогнями, трамвайними коліями та індустріальним гуркотом нової столиці УСРР.
На відміну від більшості тогочасних поетів (футуристів, авангардистів чи пролетарських співців), які захоплено оспівували урбанізацію і залізний поступитися техніки, Свідзінський сприймає місто відчужено, крізь призму органічної природи та казки, перетворюючи техногенний простір на зачарований, часом загрозливий ліс.
У структурі художнього світу автора цей вірш перегукується з неоромантичним мотивом блукання самотнього лицаря у ворожому світі задля віднайдення софійної премудрості або втраченої жіночності.
Вірш написано чотирирядковими строфами чотиристопного ямба з перехресним римуванням (АбАб), де майстерно чергуються жіночі та чоловічі рими (трамваї — у гаї, висоти — мости).
Звуковий лад твору спирається на дисонансну алітерацію глухих та шиплячих звуків на початку («Кощаво гримлять трамваї»), що передає механічний ляскіт заліза, яка згодом розчиняється у м'яких сонорних та голосних («ніжної темряви», «тінь виноградних очей»), відтворюючи занурення у магічну вечірню напівтемряву.
Місто у вірші постає химерним амбівалентним простором: з одного боку, воно дисгармонійне («кощаво гримлять трамваї»), а з іншого — естетизоване крізь природні аналогії («огнів — як листя у гаї», мости, що горять свічниками). Поет натуралізує урбаністичний пейзаж, уподібнюючи міські вікна до магічних лісових «світунів» (світлячків) під папоротями.
Ліричний герой усвідомлює власну інакшість: він «ніде не жданий, нічий», зайвий у галасливому натовпі. Водночас спалах випадкового погляду у вікні — «тінь виноградних очей» — стає поштовхом до метафізичного пориву за межі сірої буденності.
Самоототожнення героя з фольклорним Іваном-царевичем, що шукає «нерозлюбленої красоти», підносить особистісну самотність до рангу міфологічного квесту. Це пошук архетипної чистоти й первозданної гармонії, яку не здатна знівелювати жодна механістична цивілізація.
Теми: урбаністичний пейзаж · самотність у місті · пошук ідеалу · фольклорні алюзії · нерозлюблена краса