Маятник натомився.
День, ніч,
Літо, зима –
Дебелу тишу гойдай, гойдай,
Маятник дихає, як ранений.
А чом я не чув його брязку,
Як моя дівчинка була зо мною?
Бувало, вона лягає,
А я приходжу прочитати їй казку.
День, ніч,
Літо, зима,
Час часу не стоїть.
Пожовкли прочитані книги,
По закутках снядіє чорне,
Павук угортає старощі в павуть –
Не вгорне.
День, ніч,
Лічена кожна мить.
Маятник хрипить.
Глибока екзистенційна елегія про фатальну плинність буття, гнітючу самотність після втрати рідного тепла та фізичне відчуття невблаганного ходу часу, що руйнує життя.
Вірш написано в харківський період життя Володимира Свідзінського (імовірно, 1930-ті роки) у фазі глибокого побутового й психологічного відчуження. Після втрати дружини поет жив зі своєю донькою Мирославою в тяжких матеріальних умовах, часто розлучаючись із нею під час її навчання чи перебування в родичів.
Образ маленької дівчинки, якій батько колись читав казки, є прямим автобіографічним спомином про доньку, що підкреслює болісний розрив між осяяним дитинством минулим і безжальним, спустошеним теперішнім, у якому час перетворюється на знаряддя повільного вмирання.
Ритмічна структура вірша спирається на тонічний вірш (дольникові та акцентні конструкції), що імітує невблаганне, рубане цокання годинникового механізму. Лаконічні рефрени ('День, ніч, / Літо, зима') діють як монотонні тактові удари, що чергуються з плавними, протяжними синтаксичними періодами спогадів.
Діалогізм внутрішнього мовлення, розірваний синтаксис та інтонаційні паузи створюють ефект переривчастого дихання. Особливу експресію несе звукопис: скупчення глухих та африкат у фіналі ('хрипить', 'павуть', 'снядіє') передає металевий скрегіт зламаного механізму.
Образ маятника набуває зловісного символічного змісту: це олюднений, але водночас нещадний хронометр долі. Означення 'маятник дихає, як ранений' та 'маятник хрипить' перетворюють механічний прилад на агонізуючу істоту, натякаючи на виснаження самої життєвої субстанції поета.
Контраст між часом щастя та часом руїни вибудовується через мотив звуку: колись цокання було непомітним, бо простір наповнювало жива присутність дитини й затишок читання казок. Натомість у самотності час матеріалізується в руйнівну силу: старість і тління маркуються деталями інтер'єру ('снядіє чорне', 'пожовкли прочитані книги', 'павук угортає старощі в павуть').
Парадоксальний оксиморон 'не вгорне' демонструє безнадійність навіть спроби приховати руйнацію буття під пилом забуття. Вірш концентрує трагічне відчуття безпорадності людини перед ентропією, де кожна злічена мить наближає фатальний фінал під акомпанемент передсмертного хрипу годинника.
Теми: невблаганний час · самотність і старість · батьківська ніжність · спогади про дитинство · екзистенційна тривога