Моя дорога в край незнаний,
Моя дорога в далечінь.
Іду один. Немає сонця;
Навколо мене тиша й тінь.
* * *
Навколо мене все погасло:
Всі барви, звуки, всі пісні.
Краса вмирання, зов'явання
Чарує сумно зір мені.
* * *
А серце квітне дивним щастям.
Все жду чогось, когось люблю,
І листя шелест передсмертний,
Як світлу музику, ловлю.
* * *
Моя дорога в далеч темну,
Моя душа в солодких снах.
Як дика сарна, я блукаю
Один в покинутих лісах.
Сповідальний вірш самітника про подорож у край незнаний без сонця, де краса вмирання природи народжує в серці дивне квітування щастя.
Поезія зі збірки «Ліричні поезії» (1922) втілює неоромантичне прагнення подорожі в незвідані світи духу, далекі від суспільного марнославства.
Свідзінський розкриває парадокс своєї творчості: саме в тиші, тіні та відмові від яскравих зовнішніх барв його серце знаходить справжнє блаженство.
Три чотиривірші, розділені графічними зірочками, написані правильним чотиристопним хореєм із чергуванням жіночих і чоловічих рим.
Строгий мінімалістичний ритм кроків самітника у сутінках.
Самотній шлях у безсонячну далечінь стає метафорою внутрішньої еміграції та духовного паломництва поета.
Згасання барв, звуків і пісень навколо не лякає мандрівника: «Краса вмирання, зов'явання / Чарує сумно зір мені». Естетизація осіннього в'янення свідчить про глибоку філософську зрілість.
Фінальний контраст між зовнішньою темрявою і серцем, що квітне «дивним щастям», доводить автономію людського духу, здатного світити власним світлом у будь-якій пітьмі.
Теми: шлях у незнане · самотній мандрівник · краса зов'явання · диchunk щастя в серці · тиша і тінь · збірка Ліричні поезії