Моя радість самотня й загублена
Володимир Свідзінський
Моя радість самотня й загублена,
Як цвіт ірису в комиші.
Ні від кого я в дар не беру її,
Самосівом зринає в душі.
Мерехтить потаємно і трудно,
Як світло зірниць уночі.
Та ніхто не шукає привіту в мене,
І скарб мій — більше нічий.
Я живу в покинутім теремі.
Запалю найясніші вогні,
Жду — немає нікого.
А в темряві
Сни чудовні лестять мені.
Все пишу на погаслому попелі
Мрійну казку свою про любов.
Слова безумні зриває негода,
А я креслю їх знов і знов.
Або музику, повну благання,
Вкладаю в слова несказані,
Що падуть, як зоряні промені,
Крепом темряви перев’язані.
Про вірш
Елегійний сповідний вірш про внутрішню автономність поетового духу, крихку й самозароджену радість, яку митець оберігає у вежі своєї самотності. Твір сповнений тихого стоїцизму, вірності недосяжній любові та трагічного усвідомлення невисловленості потаємного почуття.
Історія
Поезія належить до періоду підготовки та виходу другої поетичної збірки Свідзінського «Вересень» (Харків, 1927). У цей час автор остаточно стверджується у своїй герметичній творчій манері, свідомо уникаючи ідеологічних гасел та естетичного галасу доби пролетарської перебудови літератури.
Твір відображає концепт повної самітності митця, чий духовний скарб виявляється чужим і непотрібним для навколишньої доби войовничого утилітаризму. Свідзінський замикається у власному внутрішньому просторі, вибудовуючи захисний мур естетичного аскетизму.
У контексті складної біографії поета цей вірш знаменує перехід від раннього неоромантичного шукання до витонченої символістсько-модерної медитації, де творчість стає єдиним порятунком від холоду реальності.
Форма
Вірш написано чотирирядковими строфами на основі перехідного трискладового розміру з виразною дольниковою ритмікою (анапесто-амфібрахійний рух), що створює враження плавного хитання хвиль або тихої музичної імпровізації.
Римування перехресне (АбАб / abcb) з перевагою неточних та асонансних рим (комиші — в душі, попелі — негода, благання — промені), які пом'якшують просодію і підсилюють зажурений, присмерковий тон оповіді.
Як читати
Метафора радості, уподібненої до «цвіту ірису в комиші», актуалізує мотив таємничої, прихованої від чужих очей краси, яка живиться виключно власним корінням («самосівом зринає в душі»). Свідзінський акцентує на незалежності свого душевного світу від зовнішнього схвалення чи милості оточення.
Образ «покинутого терему» та писання «на погаслому попелі» відсилає до романтичної традиції замку душі, але набуває гіркого екзистенційного звучання: поет свідомий того, що буря доби розвіює його «безумні слова», проте вперто продовжує креслити їх знову й знову, маніфестуючи стоїцизм творчого чину.
Завершальний акорд із образом «зоряних променів, крепом темряви перев'язаних» є блискучим символом стиснутого, скорботного світла. Це оксюморонне поєднання чистого сяйва та жалобної тканини візуалізує долю самого поета — світлоносного співця, затиснутого чорним мороком радянської ночі.
Теми: творча самотність · самодостатність духу · недосяжна любов · стоїцизм · поетичне покликання