На тихім заліску — там день пливе, як сон…
Бринять, дзигочуть мух повітряні загони,
І коників сюрчать невидні легіони,
І золотий літає махаон.
Вгорі — небес прозірчасті затони;
І сонце, там поставивши свій трон,
Огнем пронизує ставних дубів корони
І все захоплює в томливий свій полон.
І любо там південною порою,
З утоми млосної припавши самотою
До лона свіжого пахучої землі,
Розплинутись в якійсь гарячій млі
І, поринаючи в солодке забування,
Віддатись маренням самотнього кохання.
Імпресіоністично-пантеїстична картина спекотного літнього полудня на узліссі, де самотній ліричний герой розчиняється в природному космосі та солодкій млості прихованого кохання.
Вірш належить до раннього періоду творчості Володимира Свідзінського і відкриває його першу поетичну збірку «Ліричні поезії» (Кам'янець-Подільський, 1922). Це час, коли поет жив на Поділлі, працював в архіві та видавничих установах, дистанціюючись від агресивної пролетарської тріскучості епохи.
На відміну від більшості сучасників, які оспівували революційний злам і урбанізацію, Свідзінський занурюється у первісну тишу природи. Прикметна для автора герметичність тут виявляється як усамітнення на узліссі («заліску»), що стає своєрідним сакральним прихистком від історичних потрясінь і тривог доби.
Твір написаний п'ятистопним ямбом з пірихіями, що створює плавний, наче сповільнений у південній спеці ритм. Композиційно це суцільна 14-рядкова моноп'єса (формально близька до вільного сонета без канонічного строфічного поділу), де переплітаються суміжне, перехресне та охопне римування (abba cddc eeffgg / aBBa bAaB ccdd ee).
Особливої виразності тексту надає багатий звукопис: асонанси на глибокі [о], [е], [а] та алітерації свистячих і шиплячих («дзигочуть», «сюрчать», «загони», «прозірчасті»), які відтворюють живе гудіння комах і вібрацію прогрітого лісового повітря.
Образна система твору будується на мотиві полуденного заціпеніння (панічного полудня) та розчинення особистості у всебутті. Природа постає не статичним пейзажем, а грандіозним мікро- й макрокосмосом: від невидимих «легіонів» коників і махаона до неба із сонячним престолом, що тримає світ у «томливому полоні».
Фінал вірша переводить зовнішнє споглядання у площину глибокого інтимного самозаглиблення. Припадання до «лона свіжого пахучої землі» викликає стан майже містичного екстазу («гаряча мла», «солодке забування»), у якому самотність трансформується у вищу форму внутрішньої повноти — еротизоване марення самотнього кохання.
Теми: пейзажна лірика · пантеїзм · усамітнення і тиша · інтимні переживання · гармонія з природою