Нанана Бoceлe

Володимир Свідзінський

Нанана Бoceлe
Зулуська казка
Утім краю, відкіль весна нам перші вісті шле,
Була собі вдова одна — Нанана Боселе.
Дві дівчинки росло при ній і ще дитя мале.
І кажуть люди,
що вдова поставила свій двір
Коло дороги, де блукав і кочовик, і звір,
І що двора не прихищав ні тин,
ні частокіл,
Нанана смілива була і певна власних сил.
От сталося, пішла вона у гай по вітролом2,
Аж до оселі слон бреде, виляючи хвостом,
Неначе скирта лугова, оперта на стовпи.
Від човгання незграбних ніг
здвигаються степи.
"Які дівчатка чарівні! — зітхнув він: —
Ох-ох-ох!
Одна чорнява, друга ні, та що? Я з'їм обох!"
І проковтнув обох дівчат, лишив мале дитя
Та й геть пішов. Напасник звик чинити
щохотя3.
Тоді вернулась Боселе: "О темний світ мені!
Де милий цвіт життя мого —
дівчатка чарівні?
Чи то здобичники4 лихі взяли їх у полон?"
Дитина їй: "Твоїх дівчат із'їв великий слон,
Старий-старий, з одним іклом!" —
"Вони померли?" — "Ні,
Не відаю, адже ж вони, як кірочка, міцні".
На другий ранок, ще з роси не висохла лука,
Бере Нанана гострий ніж, гладушку молока —
І просто в степ. Іде та йде, аж ось прийшла
над яр,
Де жив потужний леопард,
чиє кубло — чагар.
"О леопард, ти скрізь бував: скажи,
нема вістей,
Де велет-слон з одним іклом, що з'їв моїх
дітей?"
Стряслося листя на гіллі, а в загороді бик,
Коли озвався з чагаря жахної пащі рик:
"Він там, де камінь край води стримить,
як білий зуб,
І де над каменем шумить широковерхий
дуб".
Нанана знов іде вперед, іде не день, не два,
Коли проглянула з куща рогата голова,
І очі темні, і в очах замислена печаль,
І ніжна мордочка жує солодкий чорноталь.
"Газеле, матінко, скажи,
де капловухий кат,
Великий слон з одним іклом, що взяв
моїх дівчат?"
"Шукай, де камінь із землі стримить,
як гострий зуб,
Іде над каменем росте високостанний дуб".
Нанана далі в степ іде, всіх звірів обійшла,
І мова всіх одна була. Нарешті спроквола
Зринає дуб із-за горба. Ось камінь край води
Біліє гострим щолопком. Нанана йде туди.
Прийшла — а там великий слон з надламаним
іклом
Стоїть, мов пагорок живий, виляючи хвостом.
Нанана каже:
"Батьку мій, чи ти не мав вістей,
Де велет-слон з одним іклом,
що з'їв моїх дітей?"
Озвався неохоче слон: "Не чув я; далі йди.
Шукай, де одинокий дуб і камінь край води".
Тоді Нанана: "Не дури! Ти сам — той підлий
кат,
Гультяй, бродяга світовий, що з'їв моїх
дівчат.
Ягнятка милі! Я для вас пройшла степи
й гаї..."
Розгнівався великий слон та й проковтнув її.
Тепер спокій! Куняй собі в тіні лапатих віт...

Прийшла вдова в слонів живіт,
а там великий світ!
Блищить вода, цвітуть сади, красуються ліси,
Багато скель, багато сіл, худоба, люди, пси;
Коза на прискалку стоїть, леліє ковила;
Тут птах зривається з кущів,
як золота стріла,
Там райдуга встає з-за гір на дивоглядь очам.
Своїх дівчат маленьких теж
Нанана бачить там.
Прийшла, дала їм молока.
"Ну що, ну як у вас?"
"Недобре, мати, голод, сум,
та ми спимо весь час".
"Які ви дивні та чудні! —
Нанана їм на те. —
Адже ж у звіра м'ясо є, чому ж ви не їсте?"
Ага, прийшла й тобі біда, розбійнику старий!
Нанана накладає дров — і ось вогонь жаркий
Ярує, нишпорить, сичить,
мелькає між полін
І рветься вгору тут і там
за димом навздогін,
Вдова печінку у слона вирізує ножем
І настромляє на рожен, і смажить над вогнем.
І здивувались люди всі, що понивали там:
"Ого! Дивись: слона їдять!"
Зчинився гамір, гам,
Всі ріжуть, смажать та печуть... Забувши свій
полон,
Весілля, грища завели... Тоді великий слон
Сказав до почету свого: "Ой зле мені, ой зле,
Відколи з'їв я жінку ту, Нанану Боселе;
Як скорпіон, гніздиться біль у череві моїм!"
Відрік на те гіпопотам, що був тоді при нім:
"Владарю мій!
Не прогнівись, що правди не втаю:
Адже у тебе там людей — як цвіркоту
в гаю!"
І от минув великий час, і вмер владика-слон,
Щоб стати здобиччю гієн, шакалів та ворон.
Нанана каже:
"Ну, ходім! Прощай, лиха маро!" —
І розтяла його ножем, і вийняла ребро.
Виходять півні:
ку-ку-лук! погляньте-но, земля!
Бики виходять:
у-у-ум! яка краса — земля!
Виходять кози:
ме-ме-ме! — о радість, о земля!
І люди вийшли сміючись:
земля! земля! земля!
І всі раділи: і старий, і жінка, і маля.
Обдарували Боселе: хто дав отару кіз,
А хто овець, а хто биків, хто борошна привіз.
Додому з милими дітьми вернулась Боселе.
Лише ступила за поріг, устріч — дитя мале,
В долоні плеще: "Світе мій! Дівчатка чарівні!
А я ж казала, що вони, як кірочка, міцні!"

1 Зулуси (зулу амазулу) — один із народів корінного населення Африки (Південно-Африканська Республіка, провінція Наталь, а також Мозамбік, Свазіленд, Зімбабве тощо).
2 Вітролом — хмиз.
3 Щохотя — що заманеться, що завгодно.
4 Здобичники — розбійники.

Про вірш

Епічна поетична балада-казка за мотивами зулуського фольклору про хоробру вдову Нанану Боселе, яка врятувала своїх дітей із черева велетенського слона.

Історія

Твір репрезентує унікальну перекладацько-інтерпретаційну діяльність Володимира Свідзінського, який володів рідкісним хистом відчувати дух світового фольклору та адаптувати екзотичні оповіді для українського читача.

Зулуська казка про вдову Нанану Боселе входить до циклу східних та африканських балад поета, де первісні міфи про материнську любов набувають універсального загальнолюдського звучання.

Форма

Розповідний тонічний вірш, наближений до народної думи чи баладного гекзаметра, з вільним римуванням та природними цезурами.

Оповідний епічний темпоритм із живими діалогами звірів та сміливої матері, багатий на звукописні паузи.

Як читати

Образ удови Нанани Боселе, яка безстрашно поставила свій двір коло великої дороги біля лісових хащів, втілює архетип жінки-захисниці роду, не схильної коритися сліпій силі чудовиськ.

Поява грізного слона з одним бивнем, який ковтає дітей і худобу, символізує темні, хаотичні стихії долі. На відміну від багатьох пасивних жертв, Нанана озброюється ножем, горщиком із кашею й сама йде в пащу чудовиська.

Порятунок дітей із черева звіра та повернення світла утверджує непереможну силу материнської самопожертви, здатної подолати навіть смертоносну темряву мороку.

Теми: казка-балада · зулуський фольклор · материнська самопожертва · перемога над чудовиськом · відвага і любов

Усі поети