Настане день мій сумний –
Одлечу, одімкнусь од багаття живого,
Що так високо зметнуло,
Так розквітчало чудовно
Свій співний, поривний вогонь.
І погаснеш для мене
Ти, пристрасний світе,
Ненадивляний світе.
Бурхотливий, п'янкий.
Не буду як лист деревний,
Ні як травинка, позбавлена слова,
А буду як сонний граніт
Над гомоном вод невпокійних.
Замкнуся в мовчанні важкім.
Зіллюсь з невиразною мислю
В великім усім...
Буду як сонний граніт.
Прониклива елегія-прощання з пристрасним і ненадивляним світом перед неминучим відходом від живого багаття земного буття.
Вірш є одним із найпоетичніших танатологічних роздумів Володимира Свідзінського, де страх смерті перемагається безмежною вдячністю за подароване життя.
Поет готує себе до переходу у вічність, оглядаючи земний світ як дивовижне священне свято, на якому йому пощастило бути присутнім.
Вільний тонічний вірш елегійної тональності з довгими хвилеподібними рядками та глибокими цезурами.
Вишукані асонанси, що створюють враження повільного згасання вечірньої заграви.
Життя метафорично постає як «живе багаття», що високо зметнуло свій співний і поривний вогонь. Померти для поета — це «одлетіти, одімкнутися» від цього священного полум'я.
Винятково зворушливі епітети, якими автор нагороджує землю перед відходом: «пристрасний світе, ненадивляний світе». Попри всі біди, світ залишається невичерпним джерелом краси.
Філософський пафос вірша сповнений античного примирення з долею: поет не нарікає на короткочасність віку, а благословляє красу, яку залишає іншим.
Теми: прощання зі світом · живе багаття · ненадивляний світ · філософія смерті · вдячність за життя · елегія