Не в бога смерті і рабства —
Вірю в одвічне буття
Творчої сили і радості світлої
І що я її паросток,
Листок на гілці, дитя.
Не жадає від мене нічого,
Світлом чарує душу мою,
І тому віддаюся так повно,
Так люблю.
О як оповім мою радість,
Земними словами любов мою.
Світ голубий перед мене.
Серце п’яніє… Пити,
Пити, голубити світ голубий,
Припадати до хвилі життя,
Одриватись, співати,
Співати про світ голубий.
Гімн світлій творчій першооснові буття та пантеїстичному злиттю з природою, що звучить як безстрашний внутрішній спротив кривавому культу насильства й терору тоталітарної доби.
Вірш постав у 1930-ті роки — у найпохмуріший період радянської історії, позначений Голодомором, репресивними судилищами над українською інтелігенцією та насадженням казенного культу «вождя» і воєнізованого фанатизму. У часи, коли офіційна поезія вимагала оспівування репресивного апарату та класової ненависті, Свідзінський обирає шлях катакомбного гуманізму.
Твір не призначався для підцензурного друку й зберігався в рукописному архіві митця. Це свідомий маніфест духовної суверенності: поет протиставляє державно-партійності та релігії «бога смерті і рабства» життєдайний культ сонячної любові та вічної радості вільного космосу.
Твір являє собою вільний вірш (верлібр) із розкутою ритмомелодикою, побудованою на інтонаційних видихах, повторах («пити, пити», «співати, співати») та ампліфікаціях ключового колористичного епітета («світ голубий»). Відсутність жорсткої рими компенсується потужним евфонічним ладом, внутрішніми співзвуччями та експресивним синтаксичним паралелізмом.
Початкове заперечення «бога смерті і рабства» — одна з найвідвертіших і найсміливіших світоглядних декларацій Свідзінського. Поет рішуче відкидає культи насилля, натомість стверджуючи пантеїстичну єдність із «творчою силою», де людина усвідомлює себе не безсловесним рабом, а ніжним «паростком», «листком на гілці», довірливим «дитям» універсуму, з якого не вимагають кривавих жертв.
Образ «голубого світу» функціонує як сакральний хронотоп повної екзистенційної гармонії та абсолютного світла, де зникає жах земного нищення. Екстатичне повторення дієслів («пити, голубити, припадати, одриватись, співати») уподібнює вірш до архаїчного орфічного заклинання, що відновлює порушений зв'язок людини з чистим струменем первісного буття крізь безсилу людську мову («земними словами любов мою»).
Теми: пантеїзм і життєствердження · протест проти насильства · духовна свобода · поетичний екстаз · гармонія космосу · первісне світло