Не вій, вітре буйнесенький
Володимир Свідзінський
Не вій, вітре буйнесенький,
Не шуми в садочку;
Не розхвиляй зелен-листя
На тім ясеночку.
Під ним козак молоденький
Чи спить, чи дрімає,
По кривавім бойовищу
Спочин собі має.
То кувала зозуленька
Увечері в гаю:
— Козаченьку кучерявий,
З якого ти краю?
І туркавка воркувала
До сходу край броду:
— Козаченьку чорнобривий,
Якого ти роду?
І питала смутливая
Червона калина:
— Чи є в тебе, козаченьку,
Кохана дружина?
Ніхто ж того не відає
І не буде знати…
Хоч не мав він дружиноньки,
Тепер буде мати.
Коли б знала, то б раділа
Матінка журлива,
Що такая придалася
Невістка вродлива.
Вродливая невісточка,
Ще й красно убрана.
Серед саду шумливого
Квітчаста поляна.
Про вірш
Стилізована під народну думу та баладу трагічна медитація про загиблого козака, чиєю вічною нареченою в таїнстві смерті стає квітуча садова поляна.
Історія
Твір належить до збірки «Вересень» (1927), де Володимир Свідзінський досяг віртуозного синтезу індивідуального модерністського світовідчуття та прадавньої української фольклорної традиції.
Хоча формально вірш звернений до козацької доби, для українця 1920-х років образ молодого воїна, полеглого в кривавому бойовищі, прямо резонував із нещодавньою трагедією Визвольних змагань 1917–1921 років, у яких загинув цвіт нації. Поет уникає політичної кон'юнктури, переплавляючи історичну травму у вічний міфопоетичний плач.
Форма
Вірш витриманий у тоніці та ритміці народної пісні (коломийковий або козацький вірш на основі хореїчних стоп із цезурою). Рядки гнучкі, римування переважно перехресне або парне в катренах (abcb / aabb), рясніє пестливими демінутивами («буйнесенький», «садочку», «ясеночку», «козаченьку», «дружиноньки», «невісточка»).
Композиція побудована за канонами фольклорного діалогу з персоніфікованими образами природи: куванням зозулі, воркуванням туркавки та запитаннями смутливої калини, що завершується філософським узагальненням оповідача.
Як читати
Поезія вибудувана на давньому фольклорному архетипі шлюбу зі смертю («весілля-похорон»). Козак не просто вбитий — він «чи спить, чи дрімає», переходячи у стан вічного спокою під шатрами ясена. Питання птахів і калини про рід, край і суджену залишаються без відповіді живих, виявляючи сирітство і безпритульність воїна у світі людей.
Кульмінація вірша вражає гірким парадоксом: нареченою («вродливою невісткою») для загиблого стає квітуча садова поляна. Земля, що приймає тіло козака, вкривається квітами, перетворюючи смертельне ложе на шлюбний чертог, де материнська журба розчиняється у вічній величі рідної природи.
Теми: пам'ять про загиблих воїнів · фольклорна стилізація · мотив весілля зі смертю · єдність людини й природи · трагізм буття