Нерозвійно нагусла над мокрим вікном
Осліплених днів каламуть.
Речі спокійно живуть,
Не зринають гіркі слова,
І сіріє печаль моя,
Як під льодом трава.
Заростає дзеркало пилом,
Пам’ять ніжної забуттям.
Нехай речі спокійно живуть
Під глухою корою мовчання.
Ні вечірня зоря, ані рання,
Ні з далеких, ні з близьких доріг
На мій забутий поріг
Милого голосу не приведуть.
Елегійний герметичний етюд про невимовну самотність, згасання життєвих зв'язків та екзистенційну втрату, де мовчання й омертвіння побутового простору стають останнім прихистком зболеної душі.
Поезія належить до зрілого періоду творчості Володимира Свідзінського кінця 1920-х — 1930-х років, коли митець остаточно обрав шлях свідомої самоізоляції від агресивної радянської кон'юнктури. Трагічний тон вірша тісно пов'язаний із розпадом шлюбу та подальшою смертю його дружини Зінаїди Сулковської (1933 р.), спогад про яку залишався незагоєною раною поета до кінця життя.
Твір органічно входить до масиву 'поезії мовчання' Свідзінського — феномену внутрішньої еміграції доби Розстріляного Відродження. Не маючи змоги публікувати власні інтимно-філософські рефлексії без ризику репресій, автор фіксував їх у рукописах, де герметизація переживань слугувала щитом для збереження людської й творчої автентичності.
Твір написано витонченим нерівностопним дольником із переходом у вільніший ритм на основі трискладових стоп (дактилічно-анапестичні коливання). Поділ на строфи нефіксований, римування нерегулярне, спорадичне (каламуть — приведуть, слова — трава, мовчання — рання), що створює враження спонтанного внутрішнього монологу або повільного медитативного дихання.
Звукова організація позначена приглушеною евфонією: алітерації сонорних [р], [л], [м], [н] у поєднанні з глухими шиплячими моделюють в'язку, туманну атмосферу застиглого часу та дощового смутку.
Центральною просторовою метафорою вірша є 'мокре вікно' як напівпрозора межа між непривітним, каламутним зовнішнім світом і замкненою пусткою кімнати. Образи 'заростає дзеркало пилом' та 'пам'ять ніжної забуттям' символізують розрив із колишнім теплом, невідворотне згасання віддзеркалень коханої людини у фізичному вимірі буття.
Олюднений предметний світ ('речі спокійно живуть') контрастує з прихованою екзистенційною драмою ліричного 'я'. Спокій речей тут — не гармонія, а байдужість матерії, що перетриває людське страждання під 'глухою корою мовчання'. Порівняння печалі, яка сіріє, 'як під льодом трава', є шедевром свідзінської мікрообразності: життя не зникло остаточно, але заклякло в анабіозі болю.
Фінал поезії розгортається в безвихідну кругову панораму простору й часу: ані рання, ані вечірня зоря, ані дальні чи близькі шляхи не повернуть втраченого. 'Забутий поріг' маркує повне відчуження поета від соціуму, перехід у простір метафізичного чекання того, що вже ніколи не настане.
Теми: втрата коханої · герметизм і мовчання · самотність · пам'ять і забуття · психологічний пейзаж