Незмінно жду прибою в час вечірній,
Або щоб місяць,
плеканий в теплі,
З тонким уривком хмари на чолі,
Замислено різьбив сади нагірні.
Та в далині зосталось миле море,
Нагірний сад далеко од очей,
І не встає німий пестун ночей
Ласкавого прилляти блиску в морок.
І в час,
коли на обрії далекім
Впадає в ніч останній струм зорі,
Я, мріючи на кам'янім дворі,
Лиш города суворий чую клекіт.
Елегійний сонетний роздум про нездоланну тугу за південним морем і нагірними садами посеред кам'яного гуркоту чужого міста.
Вірш постав під враженням від поїздок Свідзінського до Криму та Причорномор'я на початку 1920-х років, які залишили в його пам'яті образ недосяжного південного раю.
У поетиці автора морський берег виступає символом вільного, чистого, розкріпаченого буття, цілковито протилежного задушливому кам'яному полону радянського побуту.
Тристопний та чотиристопний ямб із вивіреним класичним строфічним малюнком (чотиривірші з кільцевим римуванням абба).
Плавна, заколисуюча інтонація вечірнього супокою, що контрастно змінюється суворим звучанням останнього рядка.
Очікування вечірнього прибою та місяця, що різьбить нагірні сади, уособлює прагнення душі до пластичної, скульптурної краси та спокою античного ґатунку.
Образ моря постає як недосяжна втрата: «миле море» і «нагірний сад» зосталися далеко, а нічний морок залишається без ласкавого місячного сяйва.
Фінальний контраст між поетом, що самотньо мріє на кам'яному подвір'ї, і «суворим клекотом города» розкриває драматичне протистояння витонченої душі та урбаністичного левіафана.
Теми: туга за морем · елегія · місто і самотність · вечірній пейзаж · естетизм