По лісі шум, розливний шум
Неперестанний…
Гойдаються верхи дубів
Високостанних.
Над ними хмари, як примари,
Пливуть без дум,
А долі — срібне щебетання,
Зозулі сум.
Лягти в траву, стулити очі
І тихо снити
Про давні літа, про кохання,
Про все прожите,
Про дорогих, що між живих
Уже немає,
А вітру плив верхи дубів
Нехай гойдає.
Елегійна лісова медитація про вічний неперестанний шум столітніх дубів, зозулину тугу та солодке забуття серед трав у спогадах про кохання.
Поезія зі збірки «Ліричні поезії» (1922) втілює романтичну концепцію лісу як величного собору природи, де людина шукає зцілення від життєвої втоми.
Свідзінський розгортає мотив розчинення особистості в шелесті листя та споконвічному круговороті пір року.
Чотиристопний ямб із чергуванням повних та усічених рядків; наспівне перехресне римування.
Глибокий звукопис шелесту дубового верховіття через алітерації сонорних [р], [л], [м] та шиплячих [ш].
Шум лісу змальовано як «розливний і неперестанний» — це голос самої вічності, що заколисує людську тривогу під покровом могутніх дубів.
Контраст між бездумними хмарами-примарами вгорі та срібним щебетанням птахів і сумом зозулі долі створює відчуття поліфонічного живого космосу.
Бажання лягти в густу траву, заплющити очі й тихо снувати спогади про кохання та минулі літа відкриває шлях до медитативного звільнення душі від тягаря сучасності.
Теми: дубовий ліс · шум вічності · зозулин сум · забуття в траві · спогади про кохання · збірка Ліричні поезії