Потопало сонце за житами
Володимир Свідзінський
Потопало сонце за житами,
Над ланами блисокм полилося…
Ти сказала: “Ви такі холодні,
Як оце колосся”
* * *
І сказала, й тихо плакать стала…
На межу, зволожену росою,
Ти сльозу ронила
За сльозою.
* * *
Похиливши голову в задумі,
Колоски ти рвала несвідомо…
І погасла радість межи нами,
І печаль повіяла знайомо.
* * *
Тихо ми верталися додому,
Не бриніла срібна нить розмови,
І до тебе не знайшов я в серці
Ні краплини жалю, ні любові.
* * *
Ой чого ж, коли літа минули,
Так до тебе прагну я тужливо,
І здається, що без тебе жити
Неможливо.
Про вірш
Психологічна мініатюра нерозділеного або згасаючого кохання на тлі заходу сонця у житах, де дівочі сльози падають на межу поруч із холодним колоссям.
Історія
Поезія зі збірки «Ліричні поезії» (1922) демонструє майстерність Свідзінського у створенні тонких психологічних драм без жодного зайвого слова.
Сцена розгортається в архетипному просторі українського поля на межі, де колосся жита стає німим свідком розриву двох душ.
Форма
Три строфи-епізоди, розділені графічними зірочками, написані вільним ямбо-хореєм із чергуванням коротких уривчастих рядків.
Глибокий звуковий лад, де шелест житніх колосків перегукується з тихим падінням сліз.
Як читати
Захід сонця, що тоне за житами й заливає лани золотим блиском, утворює контрастне мальовниче тло для душевної драми.
Гіркий дівочий докір — «Ви такі холодні, як оце колосся» — розкриває трагедію чоловічої замкнутості та нездатності відповісти на порив юного серця з тією ж силою.
Мовчазний плач дівчини на зволоженій межі та її несвідоме рвання колосків наповнюють сцену глибоким драматизмом німоти: слова безсилі там, де холодне серце не може спалахнути вогнем.
Теми: холодне серце · захід у житах · дівочі сльози · межа поля · драма нерозуміння · збірка Ліричні поезії