Роздумано, важно ступали коні
Володимир Свідзінський
Роздумано, важно ступали коні.
Ти лежала високо й спокійно,
Сама непорушна, ти всіх вела.
Суворі люди ішли за тобою,
І діти також тебе проводжали.
Праворуч текло вечірнє сонце,
Ліворуч липи сяяли цвітом.
До звуків музики, тяжких, як залізо,
Свій легкий голос іволга приєднала,
І мої сльози падали на дорогу.
І так прийшли ми в дивне посілля,
Дивне посілля, де жодного дому.
Ніде не видно високих вікон,
А тільки віти шумлять і віють.
Музика змовкла. Завмерло світло.
Тебе піднесли, тебе опустили,
І я цілував твою тиху руку…
Коли перестав мигтіти заступ,
На горбик поклали вінок із клену,
А в узголов’я вінок сосновий.
Зітхнуло сонце. Повіяв подих
Тиші великої.
Про вірш
Щемливий реквієм безвиході й безмежної ніжності, присвячений похорону коханої дружини Зінаїди Сулковської, де особиста скорбота розчиняється у величній космічній тиші вічності.
Історія
Вірш присвячений найтяжчій особистій втраті Володимира Свідзінського — передчасній смерті його дружини Зінаїди Йосипівни Сулковської, яка померла в липні 1933 року. Образ Зінаїди («С-ської») став наскрізним містичним осередком усієї зрілої лірики митця.
1933 рік — кульмінація Голодомору в Харкові та в усій Україні. На тлі всезагального мору похорон дружини закарбувався в душі поета як апогей відчуження, скорботи й водночас ритуального священнодійства любові, яку не здатна розірвати навіть фізична смерть.
Форма
Вірш написаний білим віршем (нетонізований дольник / паузник із переважанням трискладових стоп), що своєю урочистою розміреністю наслідує повільну похоронну ходу та ритм жалобного кортежу.
Смислова поліфонія створюється через тонкий звукопис і контрапункт звуків: важка залізна хода оркестру зіставляється з безжурним співом іволги, а стукіт заступа й шелест віття — з наступною абсолютною мовчанкою («подих тиші великої»).
Як читати
Постать померлої жінки наділена царственою величчю («Ти лежала високо й спокійно, / Сама непорушна, ти всіх вела»). Смерть парадоксально не принижує людину, а перетворює її на духовного провідника живих у таїну іншого буття.
Простір цвинтаря інтерпретується через евфемізм «дивне посілля, де жодного дому», де замість вікон шумить зелене гілля. Образи світла й рослинної природи (липовий цвіт, вінок із клену, сосновий вінок в узголов'ї) пом'якшують трагізм погребіння, сполучаючи прах із вічним кругообігом лісу й землі.
Фінальний акорд твору — цілування холодної руки та примирення з космічним законом: сонце «зітхає», вказуючи на живе співпереживання світобудови, а на зміну сльозам приходить «велика тиша» — ключова категорія поетичної онтології Свідзінського як простір зустрічі душ у вічності.
Теми: пам'ять про кохану · смерть і похорон · Зінаїда Сулковська · велика тиша · космічна скорбота · любов сильніша за смерть