Розхиляю колосся, іду.
Устріч – арнаутка чорнява.
Слава вам, рідні поля,
У вечірній тихості слава!
Уже видко верхівки топіль.
Покажеться й хата затого,
Коли голос: “На давнє гніздо?
Еге! Ані сліду від нього”.
Проста повість. Денікін – синів,
Старого догризли сухоти,
Ну, а люди поволі – садок,
Та й тепер лиш бур’ян коло плоту.
Зашипіла коса, як змія.
Арнаутка склоняється нижче,
Померхли верхівки топіль,
Розп’яте встає кладовище.
Лаконічна трагічна елегія повернення на рідне попелище, де за ідилією дозрілого подільського поля відкривається спустошення революції, громадянської війни та білогвардійського терору.
Вірш входить до другої прижиттєвої збірки поета «Вересень» (1927), що засвідчила остаточне утвердження самобутнього медитативно-трагічного голосу Свідзінського на тлі гучної пропагандистської радянської поезії.
В основі тексту — гіркий автобіографічний досвід повернення на Поділля після руйнівних потрясінь доби визвольних змагань 1917–1921 років. Денікінщина, тиф, червоний терор та розорення родинних осель стали особистою трагедією для покоління поета, чия родина зазнала непоправних втрат.
Поезія написана різностопним ямбом із перехресним римуванням (чергування жіночих і чоловічих клаузул, у частині строф — неточні або усічені рими), що передає переривчастий подих мандрівника та душевне збурення.
Композиція побудована на різкому контрасті двох частин: перша — світлий пейзажний зачин із хліборобським апофеозом («Слава вам, рідні поля»), друга — жорстока ретроспекція, висловлена епічно-сухою реплікою невідомого голосу, що трансформує простір у некрополь.
Лейтмотивом твору є трагічний архетип «давнього гнізда», до якого повертається мандрівник лише для того, щоб застати пустку. Пшениця-«арнаутка» та тополі символізують вічність землі, на тлі якої людська трагедія звучить із разючою безпосередністю.
Фраза «Проста повість» уводить модус стоїчного констатування катастрофи: війна («Денікін – синів»), хвороба («сухоти»), мародерство («люди поволі – садок»). Знищення культури й родинного коріння підсумовується моторошною метафорою заростання пам’яті бур’яном.
Фінал вірша набуває містично-апокаліптичного виміру: скісний рух коси уподібнюється до шипіння змії, що відтинає минуле. Згасання світла («Померхли верхівки топіль») оголює метафізичну дійсність: рідний край постав не садом буття, а розп'ятим кладовищем під вихололим небом.
Теми: руїна рідного гнізда · історична катастрофа · пам'ять і втрата · подільський пейзаж · денікінщина · трагічний стоїцизм