Сіяє сад, від наморозі білий.
А тихо в нім! Нігде сухий листок
Не шелесне. Ні вітер легкокрилий,
Ні бистрий птах не сколихне гілок.
* * *
Настала ніч. Небес блискучий човен
Підняв уверх дві щоглі золоті.
І вийшов я, і знов, кохання повен,
Задумався, забувся в самоті.
* * *
Солодкі ви, душі самотні мрії,
Та не такі, як за юнацьких літ.
У той-бо час цвіли ви, як лелії,
А нині ви, як цей зимовий цвіт.
Кришталевий зимовий пейзаж саду в білій наморозі, де нічне небо підіймає золоті щогли, наповнюючи серце поета тихим коханням.
Поезія належить до збірки «Ліричні поезії» (1922) і демонструє виняткову здатність Свідзінського створювати пластичні, майже скульптурні образи зимової природи.
Нічний замерзлий сад стає простором мовчазної любовної сповіді перед лицем зоряного всесвіту.
Чотиристопний ямб класичної прозорості з вишуканим перехресним римуванням.
Абсолютна евфонічна чистота звуків, що передає стан повної безвітряної тиші, де не шелесне жоден листок.
Картина саду, білого від наморозі, заворожує своєю нерухомістю: ні птах, ні вітер не сміють порушити первозданний крижаний спокій гілок.
Космічна метафора другої частини вражає своєю романтичною величчю: нічне небо постає блискучим човном, який підняв угору дві золоті щогли місяця й зірок.
Вихід поета в цей осяйний сад, сповнений кохання та тихих дум, єднає людське інтимне почуття з вічною гармонією всесвіту.
Теми: біла наморозь · зимовий сад · небесний човен · тиша ночі · кохання і космос · збірка Ліричні поезії