Тільки в вечірньому мороці
Володимир Свідзінський
Тільки в вечірньому мороці
Та насурмився хати ріг –
Розхрабрувався гриб у саду.
Плавлю, поплавлю
На мряці-тумані,
Всіх пов’ялю!
Тих, що в цій хаті нещасній,
На своїй шапочці красній
Чорними цятками пороблю:
Ходить коловертнем тут і там,
Уприкряється деревам.
Коли так –
Засвітилася стріха – ага!
Засіяв виноград – ага!
Синьоворонка тріп-тріп крильми,
Туман поповзом на долину:
– Леле, гину,
Привійте тьми!
Отоді ж бо дівчинка з хати:
– Грибку, це ти?
– Ой, я!
– А де ж твої очі ятрані?
– Мої очі посліпли в тумані.
– Чого в тебе ніжка похила?
– Ніч мою ніжнку над’їла…
Подив, задума, тінь в очах…
А сонця, сонця прилляло,
Аж тече по руках.
Про вірш
Ігровий міфопоетичний вірш-казка про протистояння темряви і світла, де нічна демонічна пиха гриба-боровика безслідно розсіюється перед лагідним ранковим сонцем та дитячою щирістю.
Історія
Твір належить до недрукованої за життя поетичної спадщини Володимира Свідзінського 1920–1930-х років, збереженої завдяки рукописним зошитам, які врятував і вивіз на Захід Олекса Чернишов.
Для естетики Свідзінського органічним є звернення до фольклорно-казкового прасвіту, мікрокосму природи та наївного анімізму. Особливе місце в його доробку посідають вірші, споріднені з дитячим світовідчуттям, що часто інспірувалися спілкуванням поета з єдиною донькою Мирославою в тяжкі харківські роки самотності та побутової скрути.
Форма
Твір являє собою верлібровий діалогізований вірш-казку (або ритмізовану поетичну мініатюру) з вільною строфікою, розмовними інтонаціями та елементами народної байки-приказки.
Динаміка досягається чергуванням звуконаслідувальних вигуків («ага!», «тріп-тріп»), колоритних діалектних та архаїчних дієслівних форм («розхрабрувався», «уприкряється», «ятрані»), а також різким контрастом між глухими, зловісними інтонаціями нічної хвальковитості та світлим мажорним фіналом.
Як читати
В основі образної системи — гротескна персоніфікація отруйного лісового гриба, який у сутінках уявляє себе володарем мороку, здатним занапастити хату й наслати смерть на її мешканців. Його намір «поплавити всіх на мряці-тумані» й перетворити людей на чорні цятки на своєму капелюсі відсилає до архетипів архаїчної демонології.
Однак морок виявляється крихким і безсилим перед світанком. Поява сонця, пурхання синьоворонки та прості запитання маленької дівчинки викривають марноту злих сил: у світлі дня грізний гриб постає жалюгідним сліпцем із підточеною ніжкою.
Фінальний образ («А сонця, сонця прилляло, / Аж тече по руках») транслює одну з провідних філософських констант Свідзінського: всепереможність первозданного світла, благодать сонячного тепла та порятунок людини через довірливе злиття зі світом чистоти.
Теми: міфопоетика · казка · світло і морок · дитяче світовідчуття · природа · перемога життя