Цілий день палючий вітер,
Буйний суховій…
Цілий день перед очима
Милий образ твій.
На південнім краї неба
Сріблястий туман…
Ой тумане-безумане,
Сам я безуман!
На межі гарячій ляжу,
Очі затулю…
Ой коли б ти, мила, знала,
Як тебе люблю!
Надо мною вітер хилить
Жовтії жита…
Чи то сонце так цілує,
Чи твої уста?
Ох, як солодко заснути
В золотому сні…
То колосся чи миленька
Шепче щось мені?
Експресивна степова пісня-сповідь про палючий суховій, сріблястий туман на обрії та пекучу любов до далекої милої, що палить серце сильніше за спеку.
Вірш увійшов до збірки «Ліричні поезії» (1922) і насичений фольклорною традицією української козацької та чумацької лірики про гарячий степ і далеку кохану.
Свідзінський майстерно використовує народнопоетичний паралелізм природної спеки та внутрішнього полум'я пристрасті.
Тристопний хорей із перехресним римуванням; швидкий, гарячий пісенний ритм, близький до коломийки чи степової протяжної пісні.
Фольклорні вигуки та звертання («Ой тумане-безумане, / Сам я безуман!»).
Стихія палючого вітру-суховію на гарячій межі степу матеріалізує стан внутрішнього знемагання від любовної туги.
Образ коханої невідступно стоїть перед очима ліричного героя впродовж усього дня, перетворюючи фізичну втому на солодкий душевний біль.
Бажання лягти на гарячу землю й затулити очі з вигуком «Ой коли б ти, мила, знала, як тебе люблю!» підносить степовий етюд до високої фольклорної сповіді відданого серця.
Теми: палючий вітер · степовий суховій · гаряча любов · фольклорний паралелізм · туга за милою · збірка Ліричні поезії