У рідній моїй стороні
Володимир Свідзінський
У рідній моїй стороні
Не маю я рідного дому,
Ні саду — щоб діяти те,
Що миле й відрадне мені.
Зібрав би я в гарну сім'ю.
Дерева,
і квіти, і скелі,
І плем'я, чий голос — пісні,
Любило б оселю мою.
Я слухав би джеркіт струмка,
Я б міг зупинити в долині
Потік і розводити риб
У круглій водоймі ставка.
Скінчивши спокійні труди,
Я йшов би спочити на берег,
І верби вітали б мене —
Задумані сестри води.
Живу я в чужому дому
На біднім веретищі міста;
Лиш насип я бачу з вікна
Та обрій у вічнім диму.
Два древа стоять у дворі,
Два друга самотніх, два в'язні;
Немає під ними трави,
Не видно їм блиску зорі!
Лиш вітер крилом громовим
Над ними ударить порою,
Пробудить то шум у гіллі,
То мрію у серці моїм.
1939
Про вірш
Пронизлива ностальгійна сповідь вигнанця, який посеред чужого задимленого міста тужить за втраченим подільським садом і рідною домівкою.
Історія
Написаний у 1939 році, твір відображає болісну відчуженість Володимира Свідзінського від індустріального радянського Харкова, де він був змушений жити й працювати дрібним редактором і перекладачем. Поет усе життя пам'ятав рідне Поділля (село Маянів на Вінниччині), з його розлогими садами, тихими річками та гармонією патріархального ладу.
Наприкінці 1930-х років після хвиль сталінських репресій, коли більшість його друзів-письменників було розстріляно або заслано, почуття бездомності та сирітства стало для Свідзінського тотальним.
Форма
Класичні чотиривірші, написані витонченим чотиристопним анапестом і ямбом із чергуванням чоловічих і жіночих клаузул.
Мелодійне строфічне членування з антитетичною композицією: перша частина змальовує втрачений рай саду, друга — сувору урбаністичну дійсність («бідне веретище міста»).
Як читати
Ідеальний простір минулого постає як райський сад, де дерева, скелі, квіти й птахи («плем'я, чий голос — пісні») утворюють гармонійну сім'ю навколо поета-садівника, що черпає натхнення у мирних щоденних трудах.
Цій аркадійській ідилії різко протистоїть теперішнє існування: «Живу я в чужому дому / На біднім веретищі міста; / Лиш насип я бачу з вікна / Та обрій у вічнім диму». Місто постає казармою та пусткою.
Два самотні дерева у дворі стають дзеркальними двійниками самого поета — це «два в'язні», під якими немає живої трави й яким не видно зірок. Лише громовий вітер час від часу будить у їхньому гіллі тугу за вільною височінню.
Теми: туга за батьківщиною · втрачений сад · урбаністичне відчуження · самотність поета · Поділля · образ дому