Ударив дощ, заколихав
Полудня спокій величавий,
З квітучого горошку галяв
Стовпи метеликів підняв.
Де ж ти? Твоєї пісні звук,
Линувши, потопила злива.
Дивлюсь: з затуманілих лук
Біжиш, задихана, щаслива.
Нема ні неба, ні землі.
Блищать натягнені вервечки.
Ти в легкій сукні, як яєчко,
Між них білієш оддалі.
Добігла – проливень затих.
Тепер, цілуючи, вдихаю
З плечей оббризканих твоїх
Тепло і запах неба маю.
1936
Світла й життєствердна замальовка літньої зливи, крізь яку біжить щаслива кохана, несучи на мокрих плечах свіжість і тепло травневого неба.
Вірш написаний у 1936 році і є рідкісним для пізнього Свідзінського сплеском відкритої, незатьмареної радості життя та подружнього щастя.
Твір засвідчує надзвичайну чутливість поета до динаміки природних явищ, де гроза постає не загрозою, а благодатним очищенням.
Чотиристопний ямб із чергуванням чоловічих і жіночих рим (чотиривірші з перехресним римуванням).
Пружний, стрімкий ритм, що відтворює шум перших великих крапель дощу та радісний біг людини крізь потоки води.
Початок вірша фіксує раптове перетворення простору: злива знімає в повітря стовпи метеликів над квітучим луговим горошком, поєднуючи рух води й крил.
Поява коханої крізь затуманені луки («Ти в легкій сукні, як яєчко, / Між них білієш оддалі») сповнена чистої ніжності та світлої грації.
Фінальні обійми під шум стихаючого дощу несуть відчуття цілковитої гармонії з космосом: поет вдихає з мокрих плечей жінки «тепло і запах неба маю».
Теми: літня злива · інтимна ніжність · радість буття · краса природи · гармонія зі світом