Усе в далечінь я дивлюся,
Усе в степову далечінь.
Часами, мені так здається,
Я бачу легесеньку тінь.
Іде вона тихо по полю
У білій одежі своїй,
В душі моїй будить тривогу,
Приковує очі мої.
Чи то моє світле дитинство
Збирає волошки в полях?
Чи то моя мила, забута,
Сумує по згублених днях?
Дивлюсь і томлюся без краю,
Несила очей одвести.
Уже ж мені милій назустріч
Ніколи степами не йти.
Елегійне вдивляння у степову далечінь, де біла постать-тінь будить тривогу серця — чи то згадка про дитинство з волошками, чи то перше втрачене кохання.
Поезія зі збірки «Ліричні поезії» (1922) звертається до характерного для романтиків і символістів мотиву Прекрасної Дами або білої тіні минулого.
Степ виступає як дзеркало внутрішньої пам'яті поета, куди проеціюються найдорожчі душевні скарби.
Чотиристопний амфібрахій із перехресним римуванням; плавна розповідна інтонація, що нагадує задумливу пісню.
М'який вокалізм із переважанням [е], [і], [у], що підсилює враження відкритого простору й туманної далини.
Постійне вдивляння у степову далечінь фіксує стан глибокої рефлексії та очікування дива серед одноманітності життєвого шляху.
Поява легесенької тіні у білій одежі народжує тривожну загадку: поет не знає достеменно, чи це персоніфіковане дитинство, що збирає волошки в полі, чи образ першої нареченої.
Ця недомовленість і полісемія створюють чарівну ауру вірша: минуле постає як прекрасний білий міраж, що продовжує хвилювати зріле серце.
Теми: степова далечінь · біла тінь · спогад про дитинство · волошки в полях · перше кохання · збірка Ліричні поезії