Пам’яті З. С-ської
Увечері прийду до хати,
Ляжу спочити — темнить забуття.
Не так, як пахощі м’яти,
Трудно бреде забуття.
І от заулок. Бур’ян, сміття.
Ми стоїмо коло брами,
І хоч нерано вже — з нами
Наше маленьке дитя.
За садами Підзамчя
Розораний сонцем гасне обліг.
Підбігає білий баранчик,
Ластиться тобі до ніг.
Але ти не говориш "милий".
Очі твої в далині.
Смутно одходить баранчик білий,
І всі ми чомусь смутні.
Пронизлива елегія пам'яті померлої дружини Зінаїди Сулковської, де крізь примарний морок втоми виринає невимовний біль непоправної втрати та спогад про ідилічну мить родинного минулого в Кам'янці-Подільському.
Поезія присвячена пам'яті Зінаїди Сулковської (С-ської) — коханої дружини поета, з якою він обвінчався 1917 року в Кам'янці-Подільському. Вона померла від тяжкої хвороби у 1933 році, що стало для Свідзінського невигойним екзистенційним ударом, який окрасив майже всю його пізнішу інтимну лірику в тони скорботного реквієму.
Топонімічна деталь «Підзамче» відсилає до історичного передмістя Кам'янця-Подільського, де подружжя провело найщасливіші роки спільного життя разом із донькою Мирославою. У вірші постає суворий контраст між самотнім, спустошеним повоєнним і тероризованим повсякденням самотнього поета та сновидним, світло-болісним поверненням у втрачений рай родинного затишку.
Вірш написаний різностопним ямбом із переважанням дольника і верлібризованої інтонації, що передає нерівне дихання знеможеної скорботою людини. Строфіка невпорядкована (астрофічна форма), римування вільне, часто асонансне й неточне (брами — з нами, дитя — сміття, Підзамчя — баранчик), що підсилює ефект розірваної реальності сновидіння та психологічного заціпеніння.
Поетика тексту тримається на химерному переході від важкого сонного заціпеніння («темнить забуття», яке на відміну від цілющої м'яти «трудно бреде») до майже кінематографічно увиразненої візії минулого. Деталі убогого міського пейзажу («заулок, бур'ян, сміття», похмура брама) не знижують трагізму, а навпаки — надають йому вражаючої документальної щемкості, контрастуючи з ніжністю образу «маленького дитяти».
Образ «білого баранчика», який вибігає із золотавих садів згасаючого Підзамча й ластиться до ніг коханої, виступає найтоншим архетипним символом жертовності, дитячої безгрішності та ангельської чистоти. Проте мовчання коханої, її відчужений погляд, скерований у небуття («очі твої в далині»), перетворює цю ідилію на прощання на межі двох світів: навіть лагідна тварина смутно відходить, лишаючи по собі німу, вселенську жалобу.
Теми: втрата коханої · пам'ять і забуття · трагедія самотності · Кам'янець-Подільський · сновидіння · елегійний біль