Я вгорі, над лісом.
День — блакитна повінь.
Десь внизу, глибоко,
Шум потока ллється.
Що це? Через гори
Хтось до мене лине…
Крила розгортає…
О, невже ж то мила?
Мила, мила лине!
Зводить білі руки,
Щоб мене обняти…
Ні, то хмарка біла!
То пливе хмаринка
По пустелі синій…
День крізь сон сміється…
Я один на скелі.
Гірський пейзажний етюд про оманливу гру світла на вершині, де біла хмаринка над потоком на мить здається коханою з розкритими обіймами.
Поезія належить до збірки «Ліричні поезії» (1922) і фіксує ранні романтичні враження поета від перебування у високих гірських просторах Поділля чи Карпат.
Твір відтворює неоромантичний мотив міражу та містичного очікування коханої серед величних скель і блакиті.
Короткий тристопний хорей без рими або з білими співзвуччями, що передає легке дихання гірського вітру та переривчастий подих від підйому.
Динамічний синтаксис із численними тире, трикрапками та окликами радості й розчарування.
Перебування «вгорі, над лісом» дарує ліричному суб'єкту відчуття ширяння над світом, де день постає як бездонна блакитна повінь, а шум гірського потоку долинає з глибини ущелини.
Психологічний кульмінаційний злам розгортається через зорову ілюзію: біла хмара, що летить через перевали, постає в уяві закоханого як окрилена постать милої, яка розгортає руки для обіймів.
Швидке розвіювання омани («Ні, то хмарка біла! / То пливе хмаринка...») залишає по собі світлий елегійний смуток, де природна стихія перегукується з невтоленою спрагою ніжності.
Теми: гірський пейзаж · міраж і кохання · біла хмарка · романтичне очікування · збірка Ліричні поезії