Як хочеться покинути себе...
Володимир Свідзінський
Як хочеться покинути себе,
Свої гризоти, спогади, бажання...
На березі морськім знаходять діти
Камінчики блискучі – може, я
Знайду собі де-небудь іншу вдачу
І стану інший – безтурботний, владний,
Привабливий, упевнений в собі.
Або купатись буду – і приплине
До ніг мені щербата горошинка.
Я проковтну її та й стану враз
Рибалкою в південнім місті. Буду
Свій човен мати, неводи плести,
На теплім морі ночувати часто,
Вертатися, коли в волоссі хмар
Горять рожеві уплітки, а потім,
Коло стола в маленькій кухні сівши,
Дивитися, як мати чистить рибу
І як луска, спорснувши з-під ножа,
До пальчиків пошерхлих прилипає.
Про вірш
Трагічний екзистенційний монолог про нестерпний тягар власної долі, спогадів і жагу знайти іншу безтурботну вдачу, мов блискучий камінчик на березі моря.
Історія
Один із найвідвертіших і найболючіших психологічних віршів Свідзінського 1930-х років, коли самотність, побутові злидні та цькування довели поета до межі душевного виснаження.
Твір відображає універсальну людську кризу самоідентичності, коли минуле стає надто важким тягарем.
Форма
Білий вірш на основі п'ятистопного ямба, сповнений психологічних зламів, пауз і розмовних інтонацій сповіді.
Синтаксис гнучкий, дихання рядка вільне, що передає внутрішній монолог змученої людини.
Як читати
Бажання «покинути себе, свої гризоти, спогади, бажання» виникає не від малодушності, а від надмірної чутливості серця, зраненого трагедіями епохи.
Зворушливе порівняння з дітьми, які шукають на морському березі блискучі камінці, виражає наївну мрію віднайти іншу вдачу — безтурботну, владну, не обтяжену пам'яттю.
Проте поет усвідомлює неможливість такої підміни: доля людини викувана її стражданням, і саме вірність своїй пам'яті творить його неповторний поетичний голос.
Теми: екзистенційна крима · тягар пам'яті · бажання втечі · дитяча мрія · психологізм · сповідь