З книги "Вересень"
Володимир Свідзінський
Біла пушинка пливе над сіножаттю – легке суденце,
Несене струменем вітру, куди забажає недбалий.
Десять одного гнізда промінясто розходиться щоглів;
Отже, нема ні стерна, ні весла. Та й навіщо їм бути?
Чи на південь, чи на північ, чи в іншу країну летіти,
Біла пушинка за те не турбує. Знялась куди-луча
Гордо пливе корабель, до завзятого бою готовий.
Тільки ж війська на нім, що одно непомітне зеренце.
Буде пливти і пливти, аж зронивши натомлені крила,
Десь її вітер зневолить упасти в гущавину травну.
Там і лежатиме нишком, підступний притаєвий ворог.
Хмари, повні вологи холодної. Потім надовго
Ляже зима непорушна. Та день неминучий настане,
Кинеться сніг, загурчить, затуркоче. І кільчик тоненький
Він до трави молодої тулитися боязко буде.
Голову потім підвівши, упевнено гляне круг себе.
"Буду владати цією країною. Чуєте, трави?
Тут розцвіту, розхилюся, розсію потужний нащадок.
Слово незламне моє. Зачувайте, готуйтесь до бою".
Про вірш
Філософська алегорична балада у формі гекзаметра про мандрівку невагомої пушинки з насіниною будяка, в чиїй беззахисності криється незламна, воїнська міць майбутнього проростання й життя.
Історія
Твір опубліковано у другій поетичній збірці Свідзінського «Вересень» (Харків, 1927). Назва вірша вказує на його програмний характер: вересень для поета — це пора зрілості, осіннього розсівання насіння, передчуття зимового вмирання природи та водночас таємничої підготовки до весняного воскресіння.
У цьому вірші розкривається унікальний натурфілософський мікрокосм Свідзінського. Спостереження за звичайним біологічним явищем — польотом летючки осоту чи будяка над осінньою сіножаттю — перетворюється на високу космогонічну драму, де маленький поет-споглядач убачає закони всесвітнього кругообігу та стоїчного виживання під тиском холодів і випробувань.
Форма
Поезія майстерно стилізована античним гекзаметром (білим тонічним дактило-хореїчним розміром) без рими, що відсилає до гомерівського епосу («Іліада», «Одіссея») та дидактичної поеми Гесіода. Урочиста епічна повільність, влучні цезури та архаїзована лексика створюють високий героїчний регістр оповіді про начебто непомітну комашино-рослинну подію.
Як читати
Свідзінський розгортає розгорнуту метафору: крихітна пушинка уподібнюється до величного військового фрегата («легке суденце», що розходиться «десятьма щоглами одного гнізда»), на борту якого перебуває єдиний, але непереможний воїн — крихітне зернятко. Беззахисний політ під владою вітру змінюється парадоксальним мотивом войовничої експансії: зерня прибуває як «підступний притаєвий ворог», готовий перечекати люту зиму в ґрунті.
Фінальний монолог майбутнього ростка («Буду владати цією країною... Слово незламне моє») звучить як тріумф вітальної сили та незламності духу над мороком небуття й смерті. Крізь образ ніжного пагінця, що пробиває мерзлу землю та згурчить під снігами, прочитується стоїчна метафора самого мистецтва та українського слова, які крізь тоталітарну кригу й мовчання обов'язково проростуть і запанують у майбутньому вільному просторі.
Теми: вітаїзм і незламність · античний епос і природа · філософія зерна · коловорот пір року · тріумф життя · алегорія боротьби