Зав'язують, затягають...
Володимир Свідзінський
Зав'язують, затягають,
Як ряска плесо.
Живущим погрівом – сонце,
Гіркавим пилом – полинь,
Миром – тінь:
"Забудь... Покинь..."
"Милі, милі, один же вік.
Покинути, що злеліяв?
Оддати іншим, про віщо мріяв?
Для чого ж я жаром протік?"
Коли чую: від сонця сміх.
"От я сію найбільш усіх,
А ти бачив женців моїх?
Радість на бистрому вітрі цвіте.
Ой на бистрому, ще й на рвучкому,
А бажання – при доброму й злому –
Стоять, як дерева навколо дому –
Не одходять ніколи, ніде.
То, скільки не жити,
Мрії не вдовольнити".
Зав'язують, затягають:
"Забудь... покинь!..."
Ласкавим опалом – сонце,
Оливним димом – полинь,
Миром – тінь.
1935
Про вірш
Драматичний діалог душі з покликанням про тягар зневіри, забуття леліяних мрій та спокусу зректися власного поетичного дару.
Історія
Вірш постав у 1935 році — у розпал репресивного цькування українських письменників у Харкові, коли публікація правдивого поетичного слова стала неможливою.
Свідзінський болісно переживав примусове забуття своїх рукописів, ставлячи собі питання про сенс збереження творчості у світі, де панує глуха байдужість.
Форма
Вільний віршовий розмір із чергуванням коротких шепотів і довгих сповідальних ліній.
Діалогічна побудова, де внутрішні голоси суперечать один одному крізь метафори рослинного світу.
Як читати
Метафора ряски, що затягує плесо води, передає відчуття повільного задушення душі побутом, цензурою та часом.
Голоси світу пропонують фальшивий спокій забуття: «Забудь... Покинь...». Але ліричний герой з болем опирається («Милі, милі, один же вік. / Покинути, що злеліяв? Оддати іншим, про віщо мріяв?»).
Вірш розкриває трагедію митця, для якого відмова від власної духовної праці рівнозначна духовній смерті.
Теми: покликання і відмова · трагедія творчості · внутрішній опір · гіркота забуття · герметизм