А він молодий-молодий…
Неголений пух на обличчі.
Ще вчора до школи ходив…
Ще, мабуть, кохати не вивчив…
Так очі ж навколо лихі…
Крізь зуби один – розстріляти!
…А там десь солома дахів…
…А там десь Шевченко і мати…
Долоню на чоло поклав;
Крізь пальці майбутньому в вічі…
Хвилина текла, не текла…
Наган дав осічку аж двічі…
А втретє… І сонячний сміх
На драні упав черевики…
І правда, і радість, і гріх,
І біль не навіки!
Трагічний плач над розстріляним підлітком: неголений пух на щоках, ще вчорашній школяр, чия кров навіки обагрила траву.
Поезія зі збірки «Дні». Плужник створює реквієм юним жертвам братовбивчої різні в Україні 1918–1920 років.
Твір перегукується з мотивами української народної думи про загибель козака у чистому полі.
Тристопний анапест із багатими повторами («молодий-молодий»), що створюють ефект тужіння.
Контраст світлих деталей дитинства (школа, пух на обличчі) з чорною ямою смерті.
Образ юнака, який ще вчора ходив до школи й не встиг пізнати ні любові, ні дорослого життя, стає беззаперечним звинуваченням катам.
Фінал стверджує, що біль утрати не минеться ніколи: кров безвинних навіки залишається прокляттям для тих, хто будує новий світ на кістках дітей.
Теми: розстріляна юність · хлопчик-школяр · трагедія братовбивства · неголений пух · вічний біль