Вона зійшла до моря
Євген Плужник
Вона зійшла до моря. Хто вона –
Навіть самій їй байдуже віднині…
…Хіба ж не всі ми – єдності луна
В скороминущій і пустій відміні?
Лінивий рух, – і ось під ноги ліг
Прозорий вінчик – кинута намітка,
І на стрункім стеблі високих ніг
Цвіте жарка, важка і повна квітка –
Спокійни торс, незаймано-нагий!
Спадає вал… Німують береги…
І знову плеск… І затихає знову…
То пальцями рожевої ноги
Вона вгамовує безодню бірюзову.
І відкрива обійми їй свої
Ця велич вод, усім вітрам відкрита, –
Здається, повертає Афродіта
У білий шум, що породив її!
Про вірш
Пластичний неокласичний етюд краси: античне явлення прекрасної жінки біля морського прибою як народження Афродіти з білої піни.
Історія
Вірш входить до морського розділу збірки «Рання осінь» (1927). Написаний під враженням кримських пейзажів.
Твір демонструє віртуозне володіння неокласичною технікою оживлення античних міфів у реальному пейзажі.
Форма
П'ятистопний ямб із плавним перехресним римуванням. Скульптурна чіткість образу, гармонійний хвилеподібний рух стоп.
Світла звукова колористика, багата голосними [о], [а], [і].
Як читати
Жінка, що скидає легку намітку на піску й входить у хвилі, втрачає побутову індивідуальність, перетворюючись на вічний символ божественної жіночності.
Образ Афродіти, яка повертається у білу морську піну, стверджує нетлінність вічної краси, вищої за будь-які земні страждання.
Теми: морський прибій · антична краса · народження Афродіти · неокласицизм · гармонія тіла й стихії