Де ви тепер, давно змужнілі,
Товариші юнацьких літ, –
Хто з вас почує цей привіт,
Хто спить, забутий, у могилі?
Як перші павутинки білі
У чуб почне вплітати час,
Так хочеться зібрати вас
До серця ближче…
Друзі милі!
Так хочеться почути знов,
Коли зневіра серце ранить,
Юнацьких запальних розмов
Про те, що мужність не обманить…
Ностальгійна елегія пам'яті про юнацькі роки, розкиданих вихором історії гімназійних друзів і гіркоту дорослого самотнього буття.
Євген Плужник згадує свої юнацькі роки навчання у Воронезькій та Роменській гімназіях перед початком революційних потрясінь.
Більшість ровесників поета загинули на фронтах Першої світової чи громадянської воєн, опинилися в еміграції або згинули в перших хвилях сталінських репресій.
Чотиристопний амфібрахій із перехресним римуванням (абаб), чий хвилеподібний трискладовий ритм надає віршу виразного елегійного пісенного звучання.
Асонанси голосних [е], [у], [і] посилюють настрій щемливого суму та незворотності минулого.
Звернення до «давніх товаришів літ моїх молодих» сповнене щирого болю за втраченою чистотою ідеалів та надій, які були безжально перекреслені історичною катастрофою.
Дорослість постає як трагічне протверезіння, де замість юнацьких польотів залишається лише самотність і відчуття розірваного поколіннєвого зв'язку.
Теми: пам'ять юності · гімназійні друзі · втрачене покоління · ностальгія · самотність