Дівчинку здибав колись маленьку
Там, де землю Дніпром розколото:
Вибирала з води у жменьку
Синє золото…
І таке тоді небо було безкрає.
Поможи мені, дядю, трошки!..
…А в самої очей немає, –
Волошки.
Гей, дівчатко! Найкраща з моїх химер!
Чи далося ж тобі те золото?
…Вже мені не сміятись тепер
По-старому, безглуздо-молодо…
Пронзиливо-ніжний етюд про зустріч на березі Дніпра з маленькою дівчинкою, чиї очі уподібнені до живих волошок.
Твір із циклу спогадів збірки «Рівновага». Плужник воскрешає в пам'яті картини мирного Подніпров'я до або під час революційного зламу.
Для поета, який не мав власних дітей через смертельну хворобу, образ дитини завжди набував сакрального, чистого світла.
Тристопний анапест із переходами на дольник. Коротка строфіка створює відчуття дитячої безпосередності й легкості дихання.
Фінал виділено відокремленою паузою: «– Волошки», що звучить як чистий зоровий акорд.
Дівчинка, яка намагається долоньками вичерпати з води «синє золото» відблисків сонця, втілює архетип первісної дитячої святості й наївності.
Метафора очей-волошок на тлі розколотої Дніпром землі утверджує непереможність життя та беззахисну красу душі серед жорстокої історії.
Теми: дитинство · краса і невинність · Дніпро і сонце · очі-волошки · чистота душі