…І ось я ляжу, – родючий гній, –
На скривавлений переліг…
– Благослови єси, часе мій!
Навчи мене заповітів своїх!
Розцвітайте, нові жита!
А на кожному колосі – мука моя…
О, воістину час ратай!
Славословлю його ім’я.
Благословен єси, часе мій!
О, жорстокий! І весь в крові!
– Це нічого, що я мов гній –
Під посіви твої нові!
– Бо ось вірю, зросту колись, –
І до когось вітрами, – жни!
…Серце, серце моє! навчись
Тишини…
Глибока трагічна медитація про смерть як самопожертву: упокорення перед фатальним кінцем і благословення рідної землі.
Створено під час важкого загострення сухот, коли поет усвідомлював швидке згасання свого життя на тлі кривавих репресій і розпачу навколо.
Плужник переосмислює власне фізичне зникнення через біблійні та архаїчні аграрні міфи про зерно, що має померти в ріллі задля майбутнього плоду.
Ритмізований вільний вірш із переходами на тристопний анапест і дактиль. Уривчаста синтаксична будова з численними тире й трикрапками передає переривчасте дихання хворого.
Звукопис насичений глухими приголосними, що імітують шелест переліг і нічну тишу.
Шокуюче сміливий образ «родючий гній на скривавлений переліг» відкидає романтичну патоку смерті: поет приймає найпринизливішу й водночас найсвятішу долю — стати перегноєм для оновлення рідної України.
Фінальний заклик «Серце, серце моє! навчись Тишини…» є найвищим зразком християнського та стоїчного смирення перед таємницею переходу у вічність.
Теми: прийняття смерті · жертовність · скривавлена земля · наука тиші · трагічний стоїцизм