Косивши дядько на узліссі жито,
Об жовтий череп косу зазубив…
Кого й за віщо тут було забито,
Хто і для кого вік свій загубив,
Йому байдуже…
Тут, на місці бою,
Таке дорідне жито та густе;
А що на гній хтось жертвував собою, –
Пусте…
Косар схиливсь над річчю дорогою –
Косою срібною, що череп пощербив,
І, череп той відкинувши ногою,
– Порозкидало вас! – проговорив.
Ідилічно-філософський малюнок праці українського селянина: вічний ритм хліборобської косовиці як втілення гармонії буття.
Створено під враженням спостережень за сільським побутом під час перебування на Полтавщині.
На тлі трагедії розкуркулення і примусової колективізації образ вільного селянина-косаря у Плужника набуває майже міфологічного, реквіємального значення.
П'ятистопний ямб із плавним перехресним римуванням. Ритміка імітує рівномірні, плавні змахи коси в полі.
Лексика насичена автентичними народними словами, що створює теплу фольклорно-реалістичну фактуру.
Селянин, що косить жито на узліссі, постає не просто трудівником, а жрецем одвічного порядку природи, де праця є природним продовженням земного буття.
У цьому тихому образі поет знаходить абсолютний контраст до штучної метушні великих міст і політичних гасел, стверджуючи вічність житнього колоса й людської гідності.
Теми: селянська праця · косовиця жита · архетип хлібороба · гармонія з землею · вічність буття