На хуторі, як у в'язниці, тихо:
Навколо ліс – береза та сосна…
Книжок немає зовсім, – це вже лихо;
А друге й більше – дощова весна.
Проте дивлюсь спокійно, як надворі
І землю й небо пойняла вода,
І журавель похнюпий на коморі
Зажурено на південь погляда…
Коли ж з лісів дух вогкості і гнили
Обвіє хутір, зачарує сад,
Я мов радий крізь квітень запізнілий
Побачити дочасний листопад.
Екзистенційна замальовка хутірського усамітнення: тиша, схожа на тюремну, дощова весна, відсутність книжок і стоїчний спокій перед стихією.
Створено під час вимушеної ізоляції на хуторі біля Баришівки, куди Плужник виїжджав рятуватися від легеневих кровотеч.
Відрізаність від київського культурного життя, друзів і бібліотек перетворювала сільський затишок на своєрідне добровільне ув'язнення.
П'ятистопний ямб із перехресним римуванням. Рівномірний ритм підкреслює монотонність дощових днів.
Синтаксис спокійний, без істеричних інтонацій, що підкреслює філософське змирення автора.
Порівняння хутірської тиші з в'язницею оголює внутрішню драму інтелектуала, позбавленого книг («це вже лихо») під час затяжної сльоти.
Проте спостереження за весняною водою, що заливає землю й небо, пробуджує стоїчну рівновагу: природне оновлення сильніше за тимчасову нудьгу.
Теми: хутірська ізоляція · дощова весна · брак книг · тиша як в'язниця · стоїцизм