Плакала вона… Натомлену спину
День ховав за дахами дач.
А я з усіх фраз пам'ятав єдину:
– Годі, не плач.
Годі? Не плач? Як це дико, їй-богу!
Ой, яке мертве усе в словах!
Взяти б серце своє – й об підлогу!
– Ах!
Скрикнула б раптом. В одну хвилину
Бачила б верстви моїх шляхів…
Горбив день натомлену спину
Над горбами дахів.
Драматичний психологічний етюд про безсилля втішальних слів перед чужим жіночим горем під час сутінків за містом.
Вірш увійшов до збірки «Дні» (1926). Написаний у період гострого зіткнення поета з людським стражданням доби пореволюційного зламу.
Плужник демонструє віртуозне вміння передати найскладніші порухи людської душі через гранично стислі побутові деталі.
Тристопний анапест із переходами на вільний акцентний вірш. Рубані короткі репліки («– Годі, не плач») створюють ефект оголеного психологічного нерва.
Антитеза між розпеченим бажанням розбити серце об підлогу й мертвою безпорадністю слів.
Поет показує трагедію мовної невідповідності: стандартні фрази розради здаються дикими й фальшивими («Як це дико, їй-богу! Ой, яке мертве усе в словах!»).
Справжнє співчуття вимагає не балачок, а готовності розділити весь тягар болю іншої людини аж до самознищення.
Теми: жіночий плач · безсилля слів · співчуття і біль · психологічний реалізм · трагедія мовчання