Шевченко

Коли надійдуть втома і зневір'я,
В його портрет вдивляюся тоді, –
І знову в серці відчуваю мир я
І тихий голос радісних надій.

Такий спокійний дивиться він з рами.
О, це за всіх замислене чоло,
Що, наче символ, стало над часами –
Того, що в нас нове перемогло!

І крізь обличчя, кождій хаті рідне,
Немов виразно бачу я в імлі:
Вже близько час – за нього ж день розквітне –
І на його оновленій землі!

Тоді я знов часам назустріч – згоден,
Бо чую я часів жаданих крок!
– Щасливий нарід, що його відродин
Був на землі воістину пророк!

Про вірш

Прониклива ода-молитва перед портретом Тараса Шевченка: віднайдення сили, душевного миру й незламної надії у погляді національного пророка.

Створено для збірки «Дні» (1926). Постать Шевченка для покоління 1920-х років була непорушним моральним абсолютом серед хаосу.

Плужник полемізує як із царським зведенням Кобзаря до рівня «кожушного діда», так і з більшовицькою спробою зробити з нього примітивного бунтаря.

П'ятистопний ямб із перехресним римуванням. Урочистий лад мовлення, що поєднує класичну строгість із глибокою ліричною сповіддю.

Лексика високого стилю («чоло замислене», «мир у серці», «воістину пророк»).

Погляд на портрет Шевченка у хвилини втоми й зневіри стає для автора актом духовного причастя, що повертає мир зболеній душі.

Шевченко постає не просто поетом, а «воістину пророком», чиє замислене чоло взяло на себе біль усього народу заради його майбутнього відродження.

Теми: Тарас Шевченко · портрет Кобзаря · національний пророк · подолання зневіри · духовне відродження