Тепер мене хвилює мало
Все те, що замкнено в слова;
Не зап'яніє, як бувало,
З дзвінкої фрази голова.
Ні, все частіш кортить мовчати
Під шелест чуваних розмов
І вірш, нудьгуючи, початий
Забути й не кінчати знов…
Бо що тоді слова готові,
Коли сприймаєш без кінця
Все те, що не дається мові
Й не потребує олівця?
Філософське відчуження від літературної метушні: усвідомлення безпорадності людських слів перед неосяжною таємницею буття.
Твір із циклу «Рівновага», де Плужник остаточно дистанціюється від літературного побуту 1930-х років, засідань ВУСППу та вимушеної соцреалістичної риторики.
Самотність у київській квартирі стає для поета лабораторією чистого споглядання.
Чотиристопний ямб із чергуванням жіночих і чоловічих рим (абаб). Легка, але строга ритмічна хода передає іронічну відстороненість від колишніх пристрастей.
Завершується риторичним питанням, що залишає вірш відкритим у безвічність.
Поет з легкою ностальгією згадує часи, коли дзвінкі рими п'янили молодечу кров, проте тепер його зір звернений до «того, що не дається мові й не потребує олівця».
Це апологія апофатичного пізнання світу, де найвище одкровення починається там, де закінчується людське мовлення.
Теми: межі мови · усамітнення · відмова від марноти · невимовне · поетичне кредо