Цвітуть думки, а на слова скупіше…
Я знаю сам, – росту. Міняю лист.
…Нехай, кому не ліньки, пише,
Що от, мовляв, запеклий песиміст…
Я ж почуваю так: скажу – бо мушу! –
Хоч щось своє, не казане ніким;
Коли рядкам якимсь звіряти душу, –
Тільки таким!
А там нехай, кому не ліньки, пише,
В словах нудьгу розводячи густу…
Цвітуть думки, і на слова скупіше…
Росту.
Творче самоусвідомлення зрілості митця: перехід від словесної марноти до глибинної лаконічності та мовчазної мудрості.
Вірш входить до збірки «Рівновага». Він фіксує перехід Плужника до граничної економії художніх засобів, коли життєвий досвід вимагає не багатослів'я, а точного карбування думки.
Поет уже знає про невиліковність своїх сухот, тому кожен написаний рядок сприймає як заповіт.
П'ятистопний ямб із паузами та графічним виділенням ключових слів («Росту. Міняю лист.»).
Строфіка гармонійна, перехресне римування підкреслює поступовий, невпинний розвиток внутрішньої думки.
Метафора зростання дерева й зміни листя розкриває органічний характер творчої еволюції: справжній митець не примножує пишномовних слів, а вчиться скупості й точності вислову.
Мовчання і стриманість постають не слабкістю, а виявом колосальної духовної концентрації, коли найважливіші істини проживаються всередині серця без потреби в зовнішніх оплесках.
Теми: зрілість митця · лаконізм слова · внутрішній ріст · тиша і мудрість · неокласицизм