Є острови, яких нема й на мапі,
Країни є, не знані дотепер…
Ще можна дні свої віддать канапі, –
Жив-проживав такий-то і помер…
А є й такі, що до нудного скону
Не розуміють, хто вони такі,
І, книг морських перечитавши з тонну,
Не знають навіть назв материків.
Та є у нас усіх прикмета спільна:
Час промине, поменшає снаги, –
І зможе кожен позіхнути звільна,
Спокійно подивившись навкруги.
Іронічно-філософський роздум про силу людської уяви, ескапізм та приховане покликання мрійника серед сірої буденності.
Вірш входить до збірки «Рівновага» (1933). Створений у київський період, коли вимушена самотність і хвороба звужували життєвий простір митця до меж невеликої кімнати.
Плужник полемізує з радянським утилітаризмом, який відкидав романтичну мрію та право особистості на суб'єктивний духовний світ.
П'ятистопний ямб із перехресним римуванням. Ритм розмірений, з легкою розмовною інтонацією та синтаксичними анжамбеманами.
Іронічний тон першої строфи змінюється ліричною глибиною в осмисленні покликання людини.
Образ «невідомих островів, яких нема на мапі» символізує внутрішні континенти духу, доступні лише тим, хто не розміняв життя на банальний комфорт («канапу»).
Поет з легкою гіркотою протиставляє обивательське животіння істинному призначенню мислителя, здатного відкривати нові світи в уяві.
Теми: сила уяви · мрія і буденність · незвідані світи · іронія та покликання · внутрішня свобода