Їх меншає – я знаю тільки двох –
Аматорів, кому цікаво й досі,
Чим і коли уславивсь Архілох,
Кого Алкей уславив на Лесбосі…
Такі наївні, втішні диваки,
Арбітри метру й еллінського хисту, –
Для них поезія лиш там, де вже віки
В класичній формі не лишили змісту!
Та, сам поет, – дарма що молодий, –
Докором злим не зачіплю нікого:
В поезії хіба вряди-годи
Якогось змісту набіжиш малого.
Іронічно-елегійний панегірик останнім поціновувачам античної класики: скорбота за згасанням високої культури версифікації.
Вірш входить до збірки «Рання осінь» (1927). Написаний у період запеклої літературної полеміки, коли київські неокласики (Микола Зеров, Михайло Драй-Хмара) зазнавали цькування за «елітарність».
Плужник із теплою посмішкою солідаризується з тими небагатьма ерудитами, які ще пам'ятали закони еллінського віршування серед пролетарського галасу.
П'ятистопний ямб із чергуванням чоловічих і жіночих рим. Витончений строфічний малюнок наслідує античну врівноваженість і строгість цезури.
Використання античних імен (Архілох, Алкей, Лесбос) створює благородний неокласичний колорит.
Образ двох останніх «аматорів-диваків», закоханих в Архілоха й Алкея, постає зворушливим захистом спадкоємності світової культури від революційного варварства.
Поет розглядає збереження класичної форми як етичний опір: коли руйнуються основи суспільства, відданість досконалому ритму рятує людську гідність.
Теми: антична спадщина · неокласицизм · Архілох і Алкей · захист культури · іронія та ностальгія