Знаю, сіренький я весь такий,
Мов осінній на полі вечір…
— Тягарем минулі віки
На стомлені плечі!
Серце здушили мені — мовчи!
О, майбутнє моє прекрасне!
Чуло серце тебе вночі,
Що ж,— нехай собі серце гасне!
Хтось розгорне добу нову —
І не біль, і не гнів, не жертва!
Воскресінням твоїм живу,
Земле мертва!
Зворушлива сповідь непомітного українця: важкий тягар минулих віків на плечах і безмежна жертовна любов до мертвої землі заради її воскресіння.
Вірш увійшов до збірки «Дні». Поет відкидає гучні пози героїв епохи, ототожнюючи себе з мільйонами «сірих» українських трудівників.
У творі звучить мотив жертовного служіння Україні, що лежить у руїнах після століть колоніального гніту.
Чотиристопний ямб із чергуванням жіночих і чоловічих рим. Інтонація довірливої сповіді, що переростає у пристрасну клятву.
Контраст між «сіреньким» образом ліричного героя та величним пафосом «воскресіння мертвої землі».
«Сірість» поета — це знак його глибокої спорідненості з рідним осіннім краєвидом, відмова від штучного самовихваляння.
Фінальний акорд «Воскресінням твоїм живу, Земле мертва!» підносить особисту драму до рівня національного апостольства.
Теми: сіренький поет · тягар минулих віків · воскресіння України · жертовне служіння · вірність рідній землі