Знов на сторінках ранні тіні
Покрали літери в очей…
Як непомітно вечір синій
Схиливсь до мене на плече!
Зіпрусь натомлений на лутку,
А там, де місто, – степ немов…
І чую – спогад, повний смутку,
В червоножилах тисне кров.
Промерзлий шлях… Швидкі тачанки…
І ось душа мала-мала!
А на снігу з чиєїсь ранки
Кров візерунки заплела.
Мовчіть, умріяні сторінки! –
– Я справжнім болем догорів! …
І знов за вікнами будинки
І мертве світло ліхтарів…
Елегійний автопортрет самітника: вечірні тіні на сторінках книги, погляд крізь вікно на вечірнє місто й оживаючий степовий спогад.
Вірш із збірки «Рання осінь». Поет фіксує сутінковий стан свідомості, коли реальний київський краєвид перетворюється в уяві на рідний прадавній степ.
Книга і вікно виступають для Плужника двома головними порталами у простір пам'яті.
Чотиристопний ямб із чергуванням жіночих і чоловічих рим. М'який сутінковий ритм із розмитими переходами між зоровими образами.
Колористика синього вечора й темних тіней створює глибину психологічного настрою.
Тіні, що крадуть літери в очей, знаменують природне завершення денного інтелектуального читання й перехід до інтуїтивного споглядання серцем.
Перетворення міського краєвиду на безмежний степ свідчить про непорушний генетичний зв'язок українського інтелігента зі степовою стихією предків.
Теми: вечірні тіні · книга у сутінках · місто і степ · пам'ять предків · меланхолійна елегія