Піла скрипка, гикав бубон,
Сонцем квітла флейта.
Сакс надутий товстогубе
Ледь за ними плентав.
Як молодість танцювала,
А старість зітхала,
А за ними чорна туга
Хижо реготала.
Як та юність — тонкостанна,
Старість — тонкосльоза.
А вона, несамовита,
Вся у сизих грозах!..
Пішла юність попід верби,
Старість — спать додому.
Звилась туга тоді в небо,
Викресала грому!
Юність гучно розсміялась,
Старість — засмутилась.
А та, чорна, впала ницьма
Та й слізьми умилась.
Алегоричний двобій між безтурботною юністю, сльозами старості та несамовитою всесвітньою тугою людського буття.
Написаний у період інтенсивних археологічних експедицій, вірш відбиває філософські роздуми Мозолевського над швидкоплинністю людського віку.
У фольклорній традиції образ чорної туги часто персоніфікується як стихійна фатальна сила, що чатує на людину на зламі її життєвих циклів.
Чотиристопний хорей із чергуванням чоловічих і жіночих рим. Жартівливий зачин із сільським оркестром контрастує з космічною драмою фіналу.
Баладна динаміка реалізується через взаємодію трьох персонажів-символів: Юності, Старості та Чорної Туги.
Юність легковажно танцює під музику, старість зітхає над утраченим, тоді як над ними кружляє Чорна Туга, готова розсипатися грозою.
Коли ж свято завершується, Туга несподівано виявляє власну беззахисність: вона падає ниць і вмивається слізьми від неможливості подолати вічний рух життя.
Поезія розкриває глибинну діалектику радості та скорботи як нероздільних начал людської душі.
Теми: юність і старість · чорна туга · екзистенційна балада · минущість життя · музика буття