Громи на південь відгриміли.
Із Громоклії п’ють воли.
Ми так багато не зуміли!
Ми так багато не змогли!
Чи ти простиш за це нас, люде,
Чи покараєш забуттям?
А вже ж можливості не буде
Почати заново життя.
Не втішить думка сухоребра,
Що наче щось і ми змогли.
А Громоклія б’є у греблю,
Мов каже: ви — перемогли…
Гіркий і мужній роздум про нездійснені надії покоління та тихий життєствердний голос рідної річки Громоклії.
Громоклія — степова річка на Миколаївщині, права притока Інгулу, знайома поету з дитячих літ.
На зламі 1970–1980-х років покоління шістдесятників гостро відчувало драму нездійснених задумів через задуху пізнього застою.
Чотиристопний ямб із перехресним римуванням. Лаконічна строфіка зі стриманою інтонацією суворої чоловічої сповіді.
Контраст між відлунням грому та мирним водопоєм волів із річкової заплави.
Зізнання «Ми так багато не зуміли! Ми так багато не змогли!» виражає високу моральну вимогливість митця перед власним народом.
Поет відкидає дешеві самовиправдання, розуміючи, що прожиті роки неможливо повернути назад.
Фінальний образ Громоклії, що б'є у греблю зі словами «ви — перемогли», стає благословенням рідної землі, яка пам'ятає жертовність своїх синів.
Теми: Громоклія · підсумок покоління · самооцінка · рідна ріка · стійкість