Дорога
Борис Мозолевський
Веселинове спало,
Миколаївка теж.
Я вертався зі школи
розгрузлим степом —
Найдрібніша билинка
у світі без меж
Із малесеньким серцем,
що билось нестерпно.
Від макухи і висівок
був я кволий і миршавий.
А країна підводилась
по війні із руїн.
Я пишався п’ятірками
й першими віршами,
Тим, що харчу колгоспного
на дурничку не їв.
І тоді моє серце
злітало над хмари.
Я виразно вже бачив,
як над світом зросту.
Як прийду колись легінем
до Шпоріної Тамари,
І скажу, що люблю її,
й принесу їй фату.
А було те зробити
ой-ой-ой як непросто,
Бо була ж її мама —
аж-аж-аж медсестра!
В неї друзі в районі,
в неї дім на помості,
І горить у кабиці
не кізяк, а костра.
Та ставав я у мріях
вже героєм за далями,—
Як такому відмовити,
як його не любить?..
Як згадаю, життям
вже на місце поставлений,—
Аж палаю від сорому,
аж душа защемить!
Не судилось тоді мені
дорости до Тамари.
На двадцятому році
я зробив розворот,
Й повела мене доля
на завод, в кочегари,
Де зустрів, як свого, мене
робітничий народ.
Не стелило життя мені
килими попід ноги.
Нам Вітчизна роботою
гартувала серця.
Вже неначе ступаю
й на мости калинові,
А дорога — все далі,
і нема їй кінця.
Про вірш
Вершинний автобіографічний шедевр Бориса Мозолевського про тернисту дорогу життя від голодного повоєнного хлопчика в розгрузлому степу до випробувань кочегарки й відкриття калинових мостів покликання.
Історія
Створений у пору зрілості (1970-ті роки), твір є підсумковою сповіддю видатного археолога й поета про витоки його незвичайної долі.
Поет згадує рідне смт Веселинове та село Миколаївку на Миколаївщині, повоєнну безхлібну юність, нерозділене юнацьке кохання, роботу кочегаром на заводі та нескінченний шлях служіння істині.
Форма
Розлогий шестистопний і семистопний анапест із чергуванням жіночих і чоловічих рим. Широкий оповідний подих рядка створює ефект живого роману у віршах.
Багатство психологічних спостережень, народної іронії та зворушливої автобіографічної щирості.
Як читати
Початок вірша вражає картиною самотності дитини у всесвіті: розгрузлий степ між Веселиновим і Миколаївкою, де кволий від макухи й висівок школяр іде з п'ятірками та першими віршами, відчуваючи себе «найдрібнішою билинкою у світі без меж».
Зворушливий гумор овіює мрію про медсестрину доньку Тамару: соціальна прірва між бідним хлопчиком і заможнішою дівчиною («в кабиці не кізяк, а костра») народжувала відчайдушні мрії стати героєм, які пізніше життя розвіяло.
Розворот долі на двадцятому році привів юнака на завод у кочегари, де робітничий гарт викував характер майбутнього першовідкривача пекторалі. Фінал розгортає вічний образ Дороги без кінця, де кожен здобутий рубіж є лише сходинкою до нових калинових мостів буття.
Теми: автобіографічна дорога · степове дитинство у Веселиновому · повоєнний голод і перші вірші · заводська кочегарка · вічний рух до мети