Варіація
Борис Мозолевський
Дай хоть
Последней нежностью выстелить
Твой уходящий шаг.
В. Маяковский
Висока люстра світиться, як перстень,
Крізь вікна золотаво-голубі.
Згадай: за тими вікнами уперше
В нестямі руки пестив я тобі.
Ти знов пройдеш печально і статечно
У затишок самотнього тепла.
І над заснулим Академмістечком
Зітхне і занімує синя мла.
А я в своєму смутку, як в кайданах,
Рятуючись, неначе від погонь,
Кружлятиму до ранку по майданах,
Щоб вистудити в серці той вогонь…
Спинись на мить — прощаємось навіки,
Щоб згадками світитися з пітьми, —
Дві птиці нерозумні, дві каліки
З обпаленими в блискавках крильми.
До вирію під небом вересневим
Лаштуються осінні журавлі.
А що, коли у мене, окрім тебе,—
Ні вирію, ні неба, ні землі?..
Назавтра сонце, наче мрець, поблідне,
Побачивши нас нарізно в юрмі.
Давай хоч попрощаємося гідно
За все, що розбиваємо самі.
Хай стане наша чесність у дозорцях —
Ні нарікань, ні докорів, ні скарг…
Колись так нерозважливо до сонця
Злетів, як ми до радощів, Ікар…
Не наше сонце світиться над пругом,
Не наші мрії вересень пасе.
Віднині тільки плітки недолугі
Про нас по місту заздрість рознесе.
Дитя моє, печальне і зманіжене!
Вже очі сліз протерті до дірок.
Дай вистелю тобі своєю ніжністю
Прощальний твій, сумний і тихий крок.
Про вірш
Сповідницька лірика пізнього прощання на тлі нічного київського Академмістечка з апеляцією до трагічного ліризму Маяковського. Біль нездійсненої любові випалює душу героя, прирікаючи його на самотнє нічне блукання.
Історія
Епіграф із Володимира Маяковського («Дай хоть последней нежностью выстелить твой уходящий шаг») одразу задає високий регістр жертовного романтичного пориву й фатальної приреченості почуття.
Локація Академмістечка в Києві безпосередньо пов'язана з життєвим середовищем Мозолевського як наукового співробітника Академії наук УРСР, де проходили його робочі й особисті будні.
Форма
П'ятистопний ямб із перехресним римуванням і чергуванням жіночих та чоловічих рим. Повільний, розмірений крок вірша підкреслює елегійну заглибленість у спогади.
Контрастне світлотіньове забарвлення: золотаво-голубі вогні люстри протиставляються синій пітьмі нічного міста.
Як читати
Світло вікон Академмістечка постає у вірші символом втраченого родинного раю і тепла, куди героїня повертається статечно й печально, тоді як ліричний герой виштовхнутий у крижаний простір бездомності.
Самотнє блукання нічними майданами до ранку передає спробу фізичним рухом приборкати душевний біль («щоб вистудити в серці той вогонь»). Поет використовує образ самотності як кайданів, від яких немає порятунку.
Трагічна метафора «дві птиці нерозумні, дві каліки з обпаленими в блискавках крильми» влучно передає травмованість обох душ, які зазнали удару долі й тепер змушені світитися лише спогадами з непроглядної пітьми.
Теми: нерозділене кохання · нічний Київ · самотність · інтертекстуальність · біль утрати