Елегія
Борис Мозолевський
Над косою Обиточною ні хмарки.
Серпень в’яже біле сонце у снопи.
Від Бердянської затоки аж по Харків
Скошені стоять мої степи.
Чисте небо дише волею самою.
Над водою линуть чайки голосні.
Я прийшов сюди, щоб звіритися морю,
А воно несе свою печаль — мені.
Заглядає у зіниці бірюзово,
Зупиняється і синє небо п’є.
Від Утлюкського лиману до Азова
Спіле літо нахиляється моє…
Залишилися позаду мої червні.
Липень вирізав три зморшки на чолі.
Над водою двоє лосів наречених —
Наче втілення кохання на землі.
Море, море! Утопи мої безсоння,
До краси мене, до радості причаль!..
Море косить Обиточною косою
Сині хвилі, а накошує — печаль.
Про вірш
Глибока морська елегія на Обитічній косі про неминуче прощання з літом, зрілість і світлу печаль самотності.
Історія
Обитічна коса на північному узбережжі Азовського моря біля Приморська — заповідна піщана смуга, куди Мозолевський часто приїздив для перепочинку між розкопками.
Твір народився наприкінці польового сезону як підсумок літніх праць і філософське осмислення зрілого віку митця.
Форма
П'ятистопний ямб із перехресним римуванням. Плавний і величний елегійний стрій із розгорнутою географічною образністю.
Широка панорама: від Бердянської затоки до Харкова, від Утлюкського лиману до Азовського моря.
Як читати
Серпневий степ, де сонце зв'язують у снопи, і бірюзове море стають дзеркалом поетової душі, наливаючи її тихою печаллю.
Образ двох лосів-наречених над водою постає прекрасним символом чистоти й первозданної вірності, якої прагне людське серце.
Фінальна метафора коси, що «косить сині хвилі, а накошує — печаль», віртуозно поєднує топоніміку з незворотністю плину людського життя.
Теми: Обитічна коса · Азовське море · елегія · прощання з літом · зрілість