Де степами п’яна рать ходила,
Де рікою кров лилась колись,
Кіммерійські стріли і вудила
У червоній глині запеклись.
І, неначе стомлені тамтами,
Низько розстилаючи баси,
Сумовито стогнуть над житами
Грізні кіммерійські голоси.
Квітне шовком неба синя пілка.
Виднокруг бринить, як тятива.
Може, то в траві й не перепілка,
А душа закохана співа?
Не злякай той голос ненароком,
У зеніті погляд зупини:
Може, то чиєсь гаряче око
Стежить за тобою з вишини.
Філософське відчуття нерозривного зв'язку тисячоліть, де крізь шепіт сучасних житів лунають грізні голоси кіммерійських вершників.
Кіммерійці — найдавніший відомий за джерелами кочовий народ українського степу (IX–VII ст. до н. е.). Археологічні знахідки їхніх бронзових стріл і вудил були добре знайомі Мозолевському.
Вірш втілює концепцію священної пам'яті землі, де кожна скиба ґрунту зберігає гаряче дихання предків.
Чотиристопний ямб із перехресним римуванням. Співучий і водночас урочистий ритм степової медитації.
Паралелізм між натягнутою тятивою виднокруга та дзвінким співом перепілки у пшеничному полі.
Кіммерійські стріли й вудила, запечені у червоній глині, нагадують про давні криваві січі, над якими нині розкинулися мирні колосисті жита.
Поет закликає не лякати таємничий голос у траві, бо в ньому може бриніти безсмертна душа давнього закоханого воїна.
Твір стверджує ідею вічної присутності минулого в сучасному бутті українського степу.
Теми: кіммерійці · жито і степ · пам'ять тисячоліть · стріли і вудила · безсмертя душі