Маленький париж
Прийду колись, життям шаленим зморений,
В твій тихий дім між містом і селом,
Де двері за бамбуковими шторами
Ще пам’ятають рук моїх тепло.
Від заздрощів побліднуть всі Сальєрі,
Коли, зачувши з вулиці мій крок,
В передпокої голосно заллється,
Як цуценятко радісне, дзвінок.
І знов ножами серце перекраю,
Задивлений у ті бузкові дні,
Де твій портрет висить під пектораллю,
Крізь роки посміхаючись мені…
Невже я не учора розпрощався
З ночами тими в місячній плавбі,
Коли коронував тебе на царство,
Під ноги вірші стелячи тобі?
Згадай ті дні, як в присмерку червонім
Я дим твого волосся цілував.
І плавились мембрани телефонні,
Мої тобі доносячи слова.
А за вікном світились виногрона,
І в кухлі розцвітали колоски.
Й не пектораль була тобі корона,
А дві в обіймах зведені руки…
Якого ж ти іще запрагла раю?
На чорне обернулось голубе.
Не круточоле небо пекторалі —
Життя безхмарне знадило тебе.
А вітер ніс гусей по заозер’ю,
І важко впали дві мої руки…
Відплакали сльозами житніх зерен
Залишені у кухлі колоски.
Я більше повертатися не схочу
Під дах твій, в той маленький твій Париж,
В ті присмерки, у ті пекельні ночі,
Де ти на серці зіркою гориш.
Живи собі. Почни усе спочатку.
З кимсь іншим, що лишилось, долюби.
Хай стануть біля снів моїх на чати
Вогні моєї гордої доби.
Живи собі — я все вже вирвав з коренем.
Я все збагнув! Я більше — не прийду.
Розтала за бамбуковими шторами
Твоя подоба в синьому чаду.